Кіліт

Кіліт

Люди – дивні створіння. Таке враження, що вони ніколи не дорослішають, а лише ростуть. Маленькі люди бавляться маленькими цяцьками, а ті, що виросли – знаходять собі такі іграшки, що й самі потім не дадуть їм ради. От як тепер: притягли на острів купу заліза, скрутили з нього вежу та встановили на горбі, на самому вершечку. Тепер воно гуде, смердить свіжою фарбою ще й кліпає ліхтарем уночі. Скільки метушні і заради чого? Ще й траву витолочили, тепер там навіть ящірок не видно, а мишенят і поготів. Паркан, що напнули довкола, може перешкодити хіба що самим людям. Навіщо було тоді все це? Кіліт рудою блискавкою прослизнула під сіткою огорожі, та за мить завмерла, наче нежива. Прислухалась, та було тихо. Лише щось нудно гуло у металевій скрині.

Ще дурним кошеням вона успадкувала ці трави, каміння, вітер, стежину, що вела між брилами на вершину, звідки видно, де закінчується море.

Не відразу вона стала своєю. То вітер скаженів, не вірячи, що маленькі пазурі втримають кошеня на кам`яних схилах. То галасливі птахи кидалися на рудий пухнастий клубочок, що вештається між висохлими бур`янами. То зміям не сподобалося, що хтось іще полює на їхніх мишей. Давно то було, та минуло. Тепер вона одна була над островом, над містом, над морем. Хоча, вже не зовсім так – тепер над усіма бовваніло металеве одоробло, від якого не було жодної користі.

Люди тут живуть дуже давно. Так само, як і коти, бо як інакше? Єдина, варта уваги зроблена людьми річ, це міст, що з`єднує її острів з рештою світу. Саме по ньому, озираючись та принюхуючись до нових запахів, Кіліт прийшла на свою землю. Народилася вона у великій сім`ї, у великому місті. Їх було багато, братів та сестер, що сновигали по чималому людському будинку. Так, в них були люди, у чиї обов`язки входило забавляти, годувати та прибирати за малими бешкетниками. Трохи згодом, коли малеча підросла і настав час шукати свою частку світу, один з людей відвіз їх на берег, та сказавши „море всіх прогодує”, залишив поблизу порту.

Дійсно, море всіх годує. Але тоді треба було нишком шукати безпорадного равлика біля води або забуту рибалками рибинку. На щось більше й годі було розраховувати, адже малу Кіліт тут ніхто не чекав. Але ж прижилася, відїлася та стала частиною цього міста. Море дарувало їй себе – солоний вітер, бризки що пахнуть їжею, рибалок, що ділили з нею свою здобич. Та так не могло бути завжди – це порт, це рух, де все тимчасове, все змінюється. Варто було поквапитись, аби знайти собі прихисток, бо час плинув невблаганно й чим далі, тим важче було зосередитись, куди її веде котяча доля. Тепер, цією дорогою вона проходить разів зо три щодня, статечно крокуючи, мов королева, але як моторошно було тоді, вперше! Стрілою пролітати під ліхтарями, та тремтіти по закутках, поки щось страшне не промине повз її сховку.  

Часом здається, що деякі люди вважають, ніби вони – коти. Але так не можна. Кожен має своє місце у цьому світі. Коти – бережуть місто, спілкуються з ним, лежачи на бруківці та вертаючи довкола себе сонячне проміння, яке ллється на них з неба. А людям не можна лежати на вулиці. Вони не мають на це права. Якщо людина лежить на вулиці міста, вона притягує до себе нещастя. А ще люди не знають справжнього спілкування, хоча вдають із себе розумних істот. Вони деколи бувають такі кумедні – щось мугикають одне одному, ба навіть кричать! Не могли придумати нічого кращого за звукові сигнали, мов кошенята малі!

Кошенята! Пригадалося, та раптом стало сумно. Де вони тепер? Розбіглися по усюдах, розносячи берегом свої руді та сірі шубки. Руді, як в неї, бо то колір сонця, а сірі – мов осіннє море, у якому відбиваються дощові хмари. Геть зажурившись, Кіліт завмерла, задивившись на далекий обрій. Минулої осені звідти прийшов корабель, що був більший за усі човни місцевих рибалок разом узяті. У порту зчинилася круговерть, бігали люди, ревли двигунами машини, сновигали коти й собаки. Ніхто у тій метушні не звертав уваги на молоду руду кішку, що причаїлася між лантухами з рапанами. Вона чекала. Ось почали краном знімати з палуби контейнери. Та ледь перший з них торкнувся бетону, як з нього, з самого верху на сусідню вантажівку промайнула сіра тінь. Та вже за мить він був на купі лантухів, що між ними сховалася Кіліт.

Анахтар був сірий, мов море, сильний, мов пращур усіх котів та стрімкий , як вітер. Від нього пахло рибою та мазутом, а ще трохи – далекими містами. Так, своїм кораблем він перепливав море та заходив у різні порти, але головне, що, нарешті, він прийшов сюди. Ті два дні, що його люди дуркували у порту, вони провели разом. Він був першим котом, кого вона пустила на свої скелі, дозволила мружити очі проти свого сонця, та з ким поділилася їжею. А коли портовий кран перестав грюкати металом, та з труби пароплава понесло чадом, Анахтар пішов. Її не бентежило те, що вони можуть більше ніколи не зустрітися. То не є біда, адже тепер вона була не сама.

Трохи згодом стало важко бігати у порт по їжу, але їсти хотілося постійно. Якось вона почула знайоме ляскотіння. Наблизившись до краю стіни, Кіліт глянула вниз та аж заклякла: там була насипана чимала купка дрібної мойви, яку приніс котам хтось із рибалок. Єдине, що її засмутило – посеред купи сидів місцевий деспот Ястик, наминаючи одну рибинку за одною. Навколо сиділи ще коти, які боялися долучитися до вечері, поки не поїсть „авторитет”. Може, так воно й було б, але у чреві Кіліт зненацька заборюкалося кошеня. Сіпнувшись та втративши рівновагу, голодна кицька шкереберть полетіла вниз, всією вагою впавши на гладкого ненажеру. І він втік. Засичавши, та пересмикнувши хвостом, Кіліт накинулася на їжу, немов бачила її вперше. Наступного вечора вона знов прийшла на котячу вечерю, але тепер вже як знаний лідер, зустрічи з яким уникає навіть нахаба Ястик.