Кап-кап

Світ повертався повільно.

Не різко, не одним ударом — шматками.

Спочатку звук.

Глухий, приглушений, ніби крізь воду. Десь далеко — голоси. Кроки. Метал.

Потім відчуття.

Жорсткість під спиною. Тканина під руками. І… біль.

Різкий.

Глибокий.

Тягучий, як щось, що вже вкорінилося всередині.

Він вдихнув.

І відразу пожалкував.

Бік відгукнувся тупим, важким ударом.

Очі відкрились.

Світ був розмитий.

Стеля — чужа.

Не небо.

Не ліс.

Щось натягнуте, світле, з тінями, що повільно рухались.

Він не поворухнувся одразу.

Тільки дивився.

Збирав.

Де він.

Що це.

Чому живий.

Рука сіпнулась.

І одразу знайшла тканину під собою.

Стиснула.

Слабше, ніж раніше.

Але достатньо.

Контроль.

Мінімальний.

Але є.

Дихання стало глибшим.

Занадто глибоким.

Біль одразу нагадав про себе.

Тіло напружилось.

І це було помилкою.

М’язи відгукнулись різко, бік прострілив так, що на секунду все потемніло.

Він різко видихнув.

Без звуку.

Тільки повітря.

Очі закрились на мить.

Потім знову відкрились.

Цього разу чіткіше.

Ближче.

Він повернув голову.

Повільно.

Занадто повільно.

Інакше — не можна.

Поруч нікого.

Ліжка.

Кілька.

Деякі зайняті.

Деякі — ні.

Фігури.

Хтось лежить.

Хтось не рухається.

Хтось дихає.

Запах.

Медицина.

Кров.

Чистота, яка не приховує нічого.

Він знову вдихнув.

Обачніше.

Краще.

Рука змістилась.

Пальці ковзнули по тканині.

Шукали.

Звичка.

Не знайшли.

Ні ременя.

Ні плеча.

Ні чужого зап’ястя.

Тільки порожнеча.

І це було гірше.

Погляд змінився.

Став різкішим.

Свідомішим.

Він був тут.

Сам.

І це означало тільки одне:

він ще не зрозумів, наскільки все погано.

Або —

наскільки йому “пощастило”.

Погляд опустився вниз.

Не одразу.

Повільно, ніби він уже знав, що побачить щось, що не сподобається.

Рука.

Чужа.

Не в сенсі чужа — його.

Але вже не під його контролем.

Тонка трубка, закріплена, стрічка на шкірі.

І ще одна лінія, що тягнулась кудись вгору.

Краплі.

Рівно.

Механічно.

Без його дозволу.

Він завмер.

На секунду.

Дві.

Очі звузились.

Дихання стало тихішим.

Рівнішим.

Наче він раптом перестав бути пораненим.

І став… обережним.

Рука повільно напружилась.

Вийшло.

Слабко.

Але вистачило.

Він потягнув.

Ледь.

Перевірка.

Трубка натягнулась.

Шкіра відгукнулась різким, неприємним відчуттям.

Він завмер знову.

Оцінив.

Не біль.

Контроль.

Чи може.

Чи вистачить.

Ще один повільний вдих.

Очі на секунду піднялись — навколо.

Ніхто не дивився.

Ніхто не реагував.

Ідеально.

Пальці стиснулись сильніше.

Рух — різкіший.

Цього разу без перевірки.

Тягнув.

Стрічка не витримала одразу.

Зірвалась.

Шкіра потягнулась.

Короткий, глухий біль.

Але він не зупинився.

Ще.

І ще.

Голка вислизнула.

Різко.

Неприємно.

Він відразу стиснув місце іншою рукою.

Сильно.

І тільки тоді видихнув.

Коротко.

Тепер — тиша.

Без крапель.

Без чужого втручання.

Без цього відчуття, що хтось щось робить із ним, поки він не дивиться.

Дихання трохи збилось.

Біль у боці одразу нагадав про себе сильніше, ніби образився на цю самостійність.

Але він не звернув уваги.

Очі знову піднялись.

Оцінили простір.

Ліжка.

Люди.

Вихід.

Де вихід.

Тіло ще не слухалось нормально.

Але це вже не мало значення.

Бо тепер він був не просто пораненим.

Він був тим, хто знову щось вирішує.

Хоча б настільки.

І цього було достатньо.

Поки що.

...

— Ого.

Голос пролунав поруч, майже буденно.

Він різко здригнувся і підняв погляд.

Вона стояла за кілька кроків.

Молода. Занадто спокійна для цього місця. І дивилась… не налякано.

Швидше — з цікавістю.

Потім її погляд опустився на його руку.

На зірвану трубку.

— Ну, — сказала вона, трохи схиливши голову. — Це був дуже короткий рекорд.

Пауза.

— Більшість хоча б чекає, поки я відвернусь.

Вона підійшла ближче.

Без різких рухів.

Наче до дикої тварини, яка ще не вирішила, кусати чи ні.

— Давай подивимось, що ти там наробив, герой, — спокійно додала вона.

Рука сильніше стиснулась.

Попередження.

Вона це помітила.

І зупинилась рівно настільки, щоб не порушити цю тонку межу.

— Добре, — легко сказала вона. — Не чіпаю. Поки що.

Нахилилась трохи, щоб бути на рівні його погляду.

— Ти щойно витягнув собі донорську кров, між іншим, — сказала вона. — Люди старались, здавали, а ти такий: “ні, дякую, я сам впораюсь”.

Жодної усмішки у відповідь.

Звісно.

Вона видихнула крізь ніс.

— Добре, інший підхід.

Кивнула на його руку.

—Мені доведеться поставити це назад.

Пауза.

— Бо інакше ти дуже красиво знепритомнієш вдруге. І цього разу вже без драматичного входу.

Він дивився.

Мовчки.

Очі ясні.

Занадто ясні.

Вона на секунду затрималась.

І от тут вперше зрозуміла.