Клоун

Місто потонуло в мільйонах різнобарвних вогнів. Вони всюди – у вітринах крамниць одягу, вічнозеленому гіллі ялин, у вікнах городян, які чекають наближення Нового року як можливості перегорнути іще одну сторінку життя, на дерев’яних хатках зимового ярмарку, де можна купити всіляку-всячину. Вони перетворюють буденність у диво – диво, якого чекають як малюки, так і дорослі…

Він увійшов у гримерку, похапцем одягнув сценічний костюм. Нехитрий грим, кілька гримас біля свічада, які завжди розчулюють глядачів. Поруч метушаться артисти, сьогодні – остання вистава, відтак – кілька тижнів відпустки. Він зможе провідати матір, а потім, як і планував, поїхати в Мілан. Там у нього друзі, він любить це розкішне місто і за нагоди завжди їздить туди на свята.

Втома дається взнаки, однак магія сцени, дзвінкий сміх його маленьких глядачів мають цілющу силу – він забуває про те, що іще вчора боліло травмоване коліно, що уже три ночі поспіль страждає від безсоння і що його покинула Віка – навіть не пояснивши свого вчинку. Хай йому грець, чому ці неприємності мають зруйнувати те чудове, що дарує йому сцена? Тут він – маг, чародій, він уміє жонглювати людськими емоціями, як фокусник м’ячами, його люблять, ним захоплюються, без нього жодна вистава не матиме успіху. Він – сіль у салаті, цукор в тістечках, перець у гарнірі. Він – бог сцени, і ніщо не змінить цієї істини…

…Вона сиділа в другому ряду – в блакитній сукні та легкій сірій накидці(давня звичка вдягатися просто й вишукано). Пухнасте волосся розсипалося по плечах, погляд заворожено спостерігав за його рухами. Поруч – хлопчак шести-семи років і якийсь здоровань – очевидно, її новий чоловік…

-…Я мушу тобі щось сказати… Щось дуже важливе.

Вона підвелася, кинула погляд у вікно, за яким уже розповзалася темрява.

-Мабуть, не настільки, наскільки важливе те, що скажу я… - він ніколи не дозволяв їй висловлювати власні думки та почуття. Вона з цим мирилася. – Ти постійно розпочинаєш розмови невчасно. Так от, я прийняв рішення: уже давно я кохаю іншу жінку, ми довго приховували від усіх наші стосунки, але... Я хочу розлучення…

-Ти вирішив це остаточно? Ніщо не змінить твого рішення? – в її очах він побачив прірву.

-Ніщо. Завтра зранку я зберу валізи…

У хлопчика поруч – його русяве волосся і його зелені очі. Він спеціально наблизився до нього, аби добре роздивитися. Малий – його копія в дитинстві. Сумнівів бути не може. Очевидно, всі ці роки його син ріс без нього – він не дав своїй колишній дружині права на правду й на тих декілька слів, які могли змінити їхні життя. Очевидно, вони щасливі – без нього. Очі горять сміхом і безтурботністю (він десятки років поспіль смішив чужих дітей в той час, коли його рідний син…) Сьогодні він чи не вперше її розсмішив, бо зазвичай поруч нього вона рідко коли усміхалася.

Вистава минула успішно. Він – професіонал, він не підведе за жодних обставин. Поспіхом змивав грим, навіть не вийшовши до глядачів, які хотіли з ним сфотографуватися. З дзеркала на нього дивився середнього віку чоловік із втомленим поглядом. Який паскудний сьогодні вечір. Добре лише одне: вона його не впізнала…