Цвинтарний магнат

Старий напіврозвалений ангар світив дірами на всі боки і буквально молив про швидку смерть шляхом зносу.

Але його молитви почуті не були.

Бригаду дворфів-будівельників найняв, звісно ж, Лерой. Бригадир був родичем того самого власника алхімічної крамниці – одним з його численних кузенів, з яких один був ковалем, інший – рунним майстром… Ну і майстер-будівельник серед них затесався.

Торговець спочатку не вельми бажав допомагати звихнутому алхіміку. Строго кажучи, Лерою взагалі мало хто в місті щиро бажав допомагати – через його нестерпний характер.

Тоді Лерой пригрозив розпилити навколо крамниці еліксир, який відлякуватиме клієнтів. Дворфа пройняло. Він знав – цей може.

Дворфи зайшли до ангару (точніше – до того, що від нього лишилось), бригадир замислено оглянув зогнилі дошки, перекошену браму, дірки у стінах, крізь які відкривався живописний краєвид на пустку у передмісті (а з іншого боку – не менш живописний краєвид на міське звалище), поплював на руки й промовив: “Гівно гівняне, але можна працювати”.

За чотири дні розвалюха повністю змінила свій вигляд. Дірки були залатані, стіни – укріплені та зміцнені спеціальними рунами, місцями – повністю перероблені. Стару браму робітники зняли й забрали на матеріали – в якості частини оплати. Натомість поставили нову – оббиту листковим металом, також укріплену рунами й на зміцнених петлях. Внутрішній простір очистили від сміття, перестелили наново підлогу.

Робота б зайняла набагато менше часу, якби не Лерой з його постійними придирками.

* * *

– Дубові дошки створюватимуть паразитні випари, це заважатиме моїй роботі. Потрібна модрина!
– Може, тобі одразу з сандалового дерева стіни поробити, дилда довготелеса? – іронічно посміхнувся бригадир, мружачи одне око. Позаяк інше в нього було підбите – це створювало просто неперевершений ефект. – З модрини такі речі не будують. Не розповідай татові, як маму любити, а я за це тобі не скажу, яким саме маршрутом тобі йти в гузно.
– А я тобі кажу – потрібна модрина, недолік ти клишоногий! – прошипів Лерой, скорчивши страшну пику. Враховуючи, що пика в нього й так була… не дуже, вийшло реально жахливо. – Інакше дупу тобі лисячу, а не гроші!
– Що сказав? – дворф зістрибнув з табуретки, на якій стояв, проводяви заміри вгорі (підлога при цьому здригнулась, як при легкому землетрусі) і виразно розім’яв пальці.
– Що чув! – у правій руці алхіміка засяяв рубіновий візерунок бойового плетіння.

Робітники, знайомі вже з крутим норовом свого начальника, кинулись їх розбороняти.

* * *

Нарешті, всі спірні питання були вирішені (шляхом десяти сварок, три з яких мало не скінчились мордобоєм). Лерой лишив дворфів закінчувати внутрішні роботи у приміщенні, а сам подався до сусіднього міста – там можна було купити охоронні артефакти. Замка, навішаного робітниками на браму, було явно недостатньо, аби убезпечити нове помешкання.

З власником артефактної майстерні вони були давніми знайомими.

Старий Бруно, щойно алхімік увійшов у двері, кинув йому під ноги магічну хлопавку. Лерой помотав головою, прочистив вуха, проморгався й спробував провернути свій коронний фокус – вилити вміст склянки з відходами до вазону з карликовою пальмою. Але господар, що добре знав його повадки, не дав здійснити задумане.

Домовившись про оплату й доставку товару, вони, за традицією, сіли пити чай. Вибравши момент, коли артефактор відвернувся, Лерой крадькома підлив йому у склянку флакончик проносного – експериментального, звареного за власноруч створеним рецептом. Опісля, пославшись на невідкладні справи, швидко зібрався й рушив додому.

* * *

Ангар був просторим. Власне, місця тут було аж забагато – Лерою стільки потрібно не було. Але, запас кишеню не тягне – та й на майбутнє згодиться. Робочого простору багато не буває!

У дальньому кутку було відведено місце під склад продуктів. Тут же стояло грубо сколочене дерев’яне ліжко та імпровізована кухня – столик, на ньому плитка з артефактом-нагрівачем, каструля та пательня. Такими дрібницям, як тарілки та столові прибори, визнаний геній алхімічного мистецтва не заморочувався.

Лерой взагалі вважав, що сон та їжа – для слабаків. Справжні чоловіки повинні займатись лише алхімією, цілодобово й безперервно!

Але потреби фізичного тіла, на жаль, не проігноруєш, і способів вирішення цієї проблеми він так і не знайшов. Навіть алхімії часом підвладне не все!

Коротше – їсти й спати було потрібно, бодай іноді – щоб підтримувати себе в тонусі й не бути аж занадто схожим на зомбі.

До речі, про мерців… Цвинтар поруч і справді був. На ньому й справді злодіяки-терористи колись намагались провести мерзенний некроритуал, та святі отці-інквізитори дали некросам бамбуля, загнали нежить назад до могил і оточили кладовище бар’єром. Проте, як відомо, ніякий бар’єр не триматиметься вічно – тому витоки некроенергії, бодай мізерні, часом траплялись. Але то вже окрема історія…

Тож, зловивши на вулиці випадкового хлопака (третього за рахунком – перші двоє втекли, налякавшись до усрачки), сунув йому жменю монет та відправив до м’ясника, зеленщика та бакалійника – зробити запас продуктів. Витрачати свій час і ходити власноруч по крамницях Лерой не планував.

У протилежному куті, ближче до дверей, підлога була викладена металевими листами, на яких були виплавлені ритуальні схеми та зроблені кріплення під спеціальні артефакти – генератори щитів. Тут планувалося влаштувати обмежені магічними полями пастки-вольєри.

Для піддослідних, звісно ж.

Ну а ви як думали? Алхіміку часом доводиться щось (або когось) препарувати, брати кров і т.д. Деякі рідини та органи, що їх застосовують у якості інгредієнтів, мають дуже обмежений строк придатності, і брати їх треба з іще живого організму.

Ну а якщо ви гадали, що алхіміки – це милі добродушні дядьки, які творять добро в цілях науки… То ви ще просто незнайомі з Лероєм.