Шопінг та оренда

Власник алхімічної крамниці був дворфом.

Дворфів Лерой не любив майже настільки ж сильно, як і драконів. З ними важко було торгуватися, важко було розмовляти – мешканці гір були такі ж уперті, як камінь, який, за легендою, породив перших із них. А Лерой терпіти не міг, коли не вдавалось когось переконати. Як це – йому, визнаному генію травництва та алхімії, хтось сміє суперечити?!

А цей конкретно взятий дворф був ще й старим – тобто вирізнявся особливою впертістю.

Та робити було нічого. У цій крамниці був найкращий у місті асортимент, а після нічного інциденту деякі інструменти такі виявились пошкодженими – і їм потрібна була заміна.

– Цей казан – лайно! – безапеляційно заявив Лерой. – Він і близько не вартує тих трьохсот монет, що ти за нього просиш.

Не те щоб алхіміку було шкода грошей… Гроші-то в нього якраз водились.

Чимало торговців охоче брали його зілля та еліксири на реалізацію. Брали, звісно, після ретельної перевірки – аби впевнитись, що товар не вибухне в руках у покупця (особливо ще до того, як той розрахується). Але брали.

Ще він був творцем кількох унікальних рецептів. Наприклад, алхімічна піна для набивки матрасів була саме його ідеєю.

Такі матраси були значно м’якші та зручніші за набиті пухом чи пір’ям і запам’ятовували форму тіла. Правда, перша партія піни мала побічний ефект… Ну, ефектик. Малесенький такий. Вона викликала алергічні реакції та коросту, причому останню – в хронічній формі.

Лероя тоді мало по судах не затягали. Більшість отриманого від перших продажів піни прибутку пішла на послуги адвокатів.

Але згодом він виправив помилку у формулі, і справа пішла на лад.

Тож, гроші в нього були… Але купувати він волів лише найкраще.

– Він із чорного срібла, – похмуро відповів дворф, вже знайомий з манерою поведінки Лероя. – Ти його навіть замість нічного горщика можеш ставити. Ви ж, алхіміки, серете виключно кислотою, ще й киплячою… Я-то знаю.
– Гарний жарт… – уїдливо відповів Лерой – Для торгаша-недоучки, – і одразу ж посерйознішав. – Потрібен міфриловий. Щоб був вибухостійким, тримав вплив особливо сильних кислот та перепади температур.
– Може, одразу адамантовий? – саркастично посміхнувся торговець. – Піди, добудь руду – і я попрошу свого кузена відлити тобі новий казан. Навіть грошей за роботу не візьму! – він радісно вишкірився. – А потім, звісно, продам його тобі. Навіть зі знижкою!
– Демон з тобою, давай цей, – відмахнувся алхімік. – Потім замовлю нормальний – у твоїх родичів… Тільки в іншого клану. В конкуруючого!
– Та замовляй хоч у тролів, – відмахнувся дворф. – До речі, тут навпроти – ательє місцевого кравця. Плащ нормальний собі купити не хоочеш? А то ходиш, як волоцюга… – він секунду подумав і розплився у зловтішній посміщці. – Хоча, чому це “як”?
– Ще слово – і з нужника місяць не вилазитимеш.

* * *

Брокер був напівросликом.

Напівросликів Лерой не любив майже настільки ж сильно, як і дворфів. Маленькі, волохаті, гидкі – і вічно намагаються тобі щось втюхати.

Але вибору не було. Йому було потрібне нове приміщення під лабораторію, а більшість брокерів-людей давно відмовились працювати з ним. Шукати ж самому – геморой і зайві трати часу.

– Майстре Лерой, я вас таки запевняю, що цей варіант вам таки чудово підійде! – радісно щебетав коротун, підсовуючи алхіміку стос паперів з описом об’єкта й малюнками. – Цокольне приміщення в самому центрі міста. Всі зручності наявні! Будинок обладнаний охоронними артефактами, а казарми міської варти буквально в п’яти хвилинах ходу. Можете забути про грабіжників!

Лерой одразу уявив, як він проводитиме досліди у самому центрі міста. Поруч з магістратом та тими самими казармами варти… Після такого його точно виженуть з міста, ще й не просто так, а поганою мітлою.

– Ні! – рішуче промовив він.
– Не подобається? – напіврослик зобразив на обличчі вираз щирого засмучення. – А ось, дивіться, ще таке є. Будинок у торговому кварталі…
– Ні. Мені потрібно…
– О! Я таки точно знаю, що вас зацікавить! Чудова садиба у…
– Якщо ти зараз не заціпишся, – зловісним голосом мовив алхімік, – я особисто приготую тобі проносне. Обіцяю, воно буде з направду вибуховим ефектом!

Брокер злякано замовк.

– Ось це що? – Лерой висмикнув з-під самого низу стосика лист з зображенням якоїсь розвалюхи.
– Це? Це ангар за межею міста… Колишнє складське приміщення. Але він давно занедбаний та зруйновани! І там поруч – цвинтар! Не знаю, як ви, а старий Шильдінс таки боїться мерців! І я б вам таки не радив…
– Чхав я на мерців, – перебив його Лерой. – Боятись варто живих. Беру!
– Не все так просто, майстре, – обережно зауважив напіврослик. – Ця земля перебуває в муніципальній власності. Потрібно отримати дозвіл в магістраті…
– Це вже мої проблеми, – алхімік рвучко підвівся зі стільця. – Давай сюди папери!
– Ее… а ви нічого не забули, майстре Лерой? Ну, там, скромний гонорар за мою роботу…
– На, щоб ти вдавився.

* * *

Чиновник з міської управи виглядав… як чиновник. Ріденьке волосся було вкладене у подобу акуратної зачіски. Обличчя виглядало так, наче з нього намагалися зліпити котлету, та врешті покинули цю дурну затію. Сюртук давно вже не застібався. Якби Лерой хотів – він би обов’язково підкинув місцевим кравцям ідею: шити безрозмірний одяг, спеціально для владців.

Але він не хотів.

– Ви ж розумієте, майстре Лерой, що це вкрай ризикована затія? – вкрадливо промовив товстун. – Те приміщення перебуває в аварійному стані…
– Я відремонтую.
– До того ж там поруч нестабільне кладовище. Там колись терористична група некромантів проводила дуже небезпечний ритуал! Отці-інквізитори тоді змогли загнати невмерлих назад до могил і встановили бар’єри, але все одно еманації Смерті…
– Та плювати мені на ті ваші еманації! – втрачаючи терпіння, вигукнув Лерой. – Шановний, я алхімік. Тямите? Якщо я алхімік, то це означає, що я ще й маг. Гадаєте, я не розберусь з якимись там вошивими зомбі або мізерним витоком некроенергії? Мені потрібне місце, де я зможу працювати, і при цьому на мене не скаржитиметься півміста.