Трішки історії

Алхімією Лерой хворів ще змалечку. Хворів, варто зазначити, у особливо нездоровій формі.

Йому завжди подобалось таїнство творіння нових сполук. Коли з на перший погляд марних та позбавлених користі складників народжується щось якісно нове, кардинально інше. За допомогою алхімії можна створити практично будь-що – якщо правильно підійти до процесу.

Це майже як магія. Та ні – навіть краще! Бо магія – то просто ремесло. Знай собі твори енергетичний каркас закляття та вливай у нього скількись мініпарацельсів мани (або мегапарацельсів, якщо йдеться про бойові плетіння чи щось масштабне). З алхімією все зовсім інакше: навіть одні й ті самі інгредієнти можуть дати інший і часом зовсім несподіваний результат – при іншому підході до приготування.

Втім, магію Лерой теж знав… У тій мірі, в якій це було потрібно для його роботи. Але це вже геть інша історія.

А ще – як з’ясувалось вже згодом – його підхід в корені різнився від класичного. Зазвичай майстри-алхіміки не відлипали від підручників, щомиті звіряючись із ними та суворо дотримуючись процедури. Забери книжку – і такий майстер ніц не зможе. Нікчемні профани…

Лерой був іншим. Він не просто робив усе “як по книжці” – він відчував процес. Тому й без всяких підручників знав, коли додати той чи інший складник, коли влити менші (чи більше) мани, коли пригасити вогонь…

Закони світу незмінні та невблаганні – і тому кожен геній має свої недоліки. Не був винятком і Лерой… І мова тут зовсім не про його звихнутість та нестерпний характер. Бо ж справжній маестро може собі дозволити побути нестерпним – ще б йому ото витрачати час та сили на оцей ваш етикет та інші дурощі.

Відчувати-то він відчував… та відчуття його часом підводили.

Свого часу юний творець мало не підірвав сиротинець, у якому, власне, й зростав. За що його потім змусили протягом місяця чистити загальний нужник, а заодно позбавили солодкого в їдальні – на той самий місяць.

Хлопець тоді сильно образився. Адже він зовсім не хотів підривати сиротинець! Ні, він хотів підірвати лише кабінет старшої виховательки, мадам Крюшон. Бо нема чого ставити керувати дитячим будинком жінку, яка колись працювала наглядачкою на рудниках і в чиїх жилах явно тече кров південних тролів! Це кричуща неповага до прав дітей! Куди взагалі дивиться король?!

Тож під кінець мстивий Лерой кинув у туалет власноруч приготовані алхімічні дріжджі – з ефектом відкладеної активації, щоб процес почався пізніше і на нього не подумали. Тоді сиротинець довелось евакуювати, а усувати наслідки прибула муніципальна команда чистильників у комплектах повного захисту, підсилена (про всяк випадок) бойовим магом.

Звісно ж, Лероя знову покарали. Бо всі чудово знали – крім нього, втнути таке більше нікому.

Вже у підлітковому віці, оцінивши талант юнака, його взяв до себе в учні один зі знаних у королівстві майстрів. Чи шкодував потім майстер-алхімік про своє рішення? Ну… Щонайменше, приводи в нього для цього  були.

Лерой постарався.

То доправлена авантюристами з-за океану рідкісна змія – яку, ніби, вже препарували для вилучення органів на інгредієнти – раптом оживе й нападе… Звісно, на майстра, а на кого ж іще?

То улюблена гортензія, що її старий алхімік плекав та ростив вже не один рік, раптом зів’яне й засмердить так, що довелось викликати мага для знезараження. І платити йому, до речі, чималу суму – бо за стандартну платню цей боягуз відмовлявся навіть заходити до кімнати.

То кактус на підвіконні раптом заговорить староельфійською… Та ще й такими виразами, що навіть у майстра, який сам часом вживав нівроку круті словечки, вуха починали червоніти.

Про ті самі злощасні дріжджі годі й казати.

Волосся на майстровій голові не встигало сивіти – він видирав його раніше. Різки, якими розлючений наставник намагався привести бідового учня до тями, ламались одна за одною.

І так, майстер про своє рішення встиг пошкодувати. Неодноразово. Але воно затверджене Гільдією, тож… Як то кажуть – пізно пити настоянку з кореня мандрагори, коли якась мстива відьма тебе вже прокляла на “чоловіче безсилля”.

Зрештою, муки наставника таки скінчились. Лерой опанував усі необхідні знання й отримав статус повноправного члена Гільдії Алхіміків, успішно склавши всі іспити. В процесі, правда, підірвав одного з екзаменаторів… Але то вже дрібниця, не варта навіть згадки.

Разом зі статусом він отримав дозвіл на алхімічну практику. І – з головою поринув у роботу й досліди.

Проблем було лише три: де взяти обладнання (попервах обходився чим попало), де знайти приміщення (орендодавці жахались його, як незаймана ельфійка – гірського троля в період злучки) і де знайти інгредієнти. Коли новоспечений майстер більш-менш став на ноги, крайнє питання вирішилось плідною співпрацею з Гільдією Авантюристів – з якими він часом особисто ходив у рейди. Бо ж ці невміхи ще щось зіпсують в процесі, або воно саме зіпсується при транспортуванні…

За його вимоги та придирки нещасні найманці батькували алхіміка останніми словами й кляли на всі корки. Будь серед них бодай одна слабенька відьма – бути б Лерою бідним. Тож співпраці з групами, у складі яких були відьми, він завбачливо уникав.

Проте й з кінцями від роботи з ним не відмовлялись – платив навіжений майстер добре.

Лерой брався за усе підряд – бо йому все було цікаво. І, попри неприємні інциденти (як от вибух в майстерні або раптово ожила закваска, що намагалась зжерти алхіміка живцем) досягав, здебільшого, успіху.

Формули ставали щільними рядами. Складники та інструменти співали в його руках. Не було задачі, що її б він зважив для себе за непідйомну.

Філософський камінь, над яким вже століттями б’ються майстри королівства та сусідніх країн? Пфе… Він давно вже вивів формулу. Тільки навіщо воно йому, коли є значно цікавіші речі?

Він давно міг би стати королівським алхіміком, якби лиш забажав. Бо той фігляр, що наразі працює при дворі Його Величності, не ладен навіть проносне нормально зварити.