“Бидижжь”, або один день з життя алхіміка

За вікном темніло, проте в кімнаті було світло. Промені світних кристалів фокусувались на робочому столі, і в їхніх променях дійство, що там відбувалося, грало усіма кольорами спектру.

Вишикувалися в рядочок закручені фігурними корками скляні флакони з різнокольоровими алхімічними добавками. Притулилась обіч від них таця для інгредієнтів – поділена на секції різної форми та розміру. Зверху на ній лежав розкритий блокнот – сторінки (ті, що не були вирвані чи спалені) усі списані формулами та викладками. Подекуди формули закреслені й виправлені, а на полях зроблені примітки з вкрапленням забористого матюччя мовою північних тролів. Чому північних? Бо південні так матюкатися не вміють.

Окремо стояла підставка з приладами: маномір (для вимірювання кількості мани та напруги магічного поля), алхімічний візор (набір різнокольорових відсувних скелець, що дозволяли бачити у різних спектрах), артефакт-аналізатор – різнобарвні кристали у ньому міняли ступінь яскравості, залежно від складу досліджуваної речовини.

Поруч лежали інструменти: маленький срібний ніж (руків’я прикрашене посилюючими рунами на міцність та незатуплюваність), ножиці, пінцет, набір ложечок різної форми та черпак. Ступка з пестиком - куди ж без них?

Але центральне місце у цій сцені займав, звісно ж, казан, у якому варилось зілля.

Тобто, яке ще зілля? Еліксир! Звісно ж, еліксир. Саме тим і відрізняється справжній майстер-алхімік від якогось там травника-недоучки, що вміє готувати саме еліксири. Бо там, де простого додавання складників у відповідних пропорціях та послідовності вже недостатньо – у справу вступає магія.

Саме використання рун та заклять в процесі приготування перетворює зілля на еліксир та дозволяє досягти кардинально іншого результату.

Отож, варево кипіло. Під казаном рівномірно горів артефактний пальник з ув’язненим у ньому нижчим вогняним елементалем. А над посудиною схилився чоловік.

Він був невисоким та худорлявим, з блідою шкірою та тонкими вправними пальцями. Пишне руде волосся було елеганцько вкладене у зачіску “я летіла на драконі, гальмувала, як могла” й давно вже плакало гіркими сльозами за візитом до цирульника. Та хто б ще власнику про це нагадав…

За мішками на обличчі можна було помітити (якщо дуже постаратись) примружені сині очі. Вони несли відбиток тижневого недосипу й легкого (а може, й не легкого) божевілля – та водночас у них світилась рішучість.

Бордовий оксамитовий плащ з вишитим символом Гільдії Алхіміків колись знав кращі часи. Наразі він був брудним, заяложеним і в багатьох місцях пропаленим. Взагалі, працювати в лабораторії годиться у спеціальному фартуку – вогнестійкому та зачарованому на спротив кислоті, блискавкам та шкідливим випарам. Але чоловік такими дрібницями не парився.

Він творив.

Формули в голові ідеально шикувались у лави – на заздрість солдатам Першого Королівського Легіону. Тонкі пальці безпомилково додавали в казан інгредієнти – строго у відміряній кількості та в потрібний момент.

Він все прорахував, і сьогодні в нього вийде. Адже він – геній! Ніхто в цьому бісовому королівстві не ладен сягнути таких висот у мистецтві алхімії, яких досяг він! Всі ці жалюгідні недоучки та невміхи…

Втім, не варто відволікатись. Додати це. І ось це. Долити стабілізуючу добавку. Накласти плетіння, вливши рівно стільки мани, скільки потрібно – і ні мініпарацельсом більше.

Тонкі пальці скупим твердим рухом влили сяючу рідину до казана – і його вміст теж засяяв, переливаючись від синього до зеленого. Закляття химерним контуром блакитних ліній огорнуло посудину.

Зараз… Зараз еліксир вступить у фінальну стадію пригоутвання!

БИДИИИИИЖЖЖЬ!!!

Вибух розметав по кутках усе, що було на столі. Вікно, жалісно дзенькнувши, вилетіло. Знову. Воно це робило вже не раз і не двічі, і не допомагали ні посилені рами, ні зачароване скло.

На вулиці завили дурними голосами коти, а у будинку навпроти ввімкнувся сигнальний артефакт – дух-хранитель вирішив, що до оселі ломляться грабіжники.

Чоловіка відкинуло до стіни, добряче приклавши спиною. Та за мить він, як ні в чому не бувало, підвівся.

У стіну загупали.

– Лерой, [цензура]!!! [цензура] тебе в [цензура], та через [цензура]! Я попереджав, щоб ти не смів уночі займатися своїми [цензура] дослідами! Це вже край! Завтра я повідомлю мадам Блант, і вона виселить тебе звідси к такій-то [цензура]!
– Ага, – незворушно відповів алхімік, обтрушуючи плащ, який злегка димився. – Іди в гузно.
– Я все чув!
– А мені чхати.

Рудий окинув оком кімнату, оцінюючи збитки. Інструменти, здається, цілі. Казан розірвало – та є запасний. Склянки побились, та й чхати на них. Це не головна біда…

– [цензура]! – чоловік злісно копнув ногою уламок стільця. – Якого [цензура] нічого не виходить?! Я ж усе розрахував!

Треба перевірити формулу, можливо, спробувати інший підхід. І, мабуть, з’їжджати звідси к бісовій матері. Чортів сусід (ач, який нервовий!) тепер точно наскаржиться мадам Блант – а ця стара тролиха (не в плані расової належності) довго думати не буде. Копне його звідси під зад, та й по всьому.

Ну й пішли вони всі в [цензура]. Давно вже треба знайти нормальне місце під лабораторію.