Розділ 33

До півночі маленький стіл у кімнаті на другому поверсі будинку Дюпона був завалений паперами.

Аннет посунула до стіни два порожні кухлі, підтягнула до себе аркуш із цифрами й притиснула його краєм журналу.

— Якщо південний пост залишається на дві зміни, їм потрібно ще вісім людей, — сказав Маель. — Не вісім нових. Вісім, яких доведеться зняти звідкись іще.

Він сидів боком до столу, витягнувши одну ногу у вузький прохід між стільцем і кухонною тумбою. Рація лежала в нього на коліні. За останні пів години вона оживала тричі: один раз із південного поста, двічі із західних точок.

Дюпон стояв біля вікна. Віконниці були закриті, поверх них давно висіла щільна тканина, але він однаково час від часу відсував її на два пальці й дивився у двір крізь вузьку щілину.

Габріель зайняв місце навпроти Аннет. Він приніс із собою журнал і тепер тримав палець між сторінками, ніби боявся загубити потрібний рядок.

— Вісім людей я тобі не дам, — сказав Дюпон.

Маель повернув до нього голову.

— Я в тебе їх і не прошу.

— Отже, попросиш в Аннет, а вона потім прийде до мене й запитає, чому на розвантаженні залишилося троє замість сімох.

Аннет підвела очі.

— Я взагалі-то тут.

— Ось і добре. Одразу заощаджуємо час.

Габріель постукав пальцем по журналу.

— Якщо ви додаєте ще одну постійну зміну на півдні, річ не тільки в людях. Машина туди й назад, їжа, пальне для генератора, якщо вони залишаються на місці. Ми вже скорочуємо зайві рейси.

— Це не зайвий рейс, — сказав Маель.

— Я не сказав, що зайвий. Я сказав, що бензин від цього не з’явиться.

Аннет провела нігтем по цифрі внизу аркуша.

— Продукти?

Жан невдоволено видихнув.

— Якщо продовжимо приймати людей тим самим темпом, за десять ночей доведеться знову міняти видачу. Не голод. Але м’яса йде більше, ніж приходить. Господарства дають скільки можуть, мисливці приносять своє, дещо ще витягаємо зі старих складів. Усе разом поки тримається. Але запас зменшується.

— П’єр казав, що два господарства готові збільшити забій.

Він помовчав.

— Готові. Тільки для фермерів це теж не нескінченний склад. Вони ріжуть те, що вирощували роками.

Маель нічого не сказав.

Аннет опустила погляд до аркушів.

— Добре. Щодо півдня: скільки реально можемо зняти зараз, щоб потім не почати гасити десять дір одразу?

Жан із кректанням опустився на вільний стілець.

— Чотирьох.

Маель повернув голову.

— Мені потрібно вісім.

— Я чув. Чотирьох дам. Решту шукай не в мене.

Аннет кивнула.

— Четверо зараз. До наступної ночі подивимося, де можна перебудувати зміни. Габріелю, порахуй витрати із цими чотирма.

Габріель відкрив журнал.

— І ще одне. Якщо Марк повернеться з Ліона з порожніми руками щодо пального, нам однаково доведеться шукати далі. Не обов’язково в самому місті. Склади, нафтобази, що завгодно. Але старі машини скоро перестануть бути джерелом.

Маель кивнув.

— Поль це знає.

— Знати мало.

— Він поїхав саме тому.

Габріель збирався відповісти, коли рація на коліні Маеля затріщала так різко, що всі четверо одночасно замовкли.

Маель підняв її.

— Слухаю.

Кілька секунд у динаміку йшов лише сухий шум.

Потім пролунав голос чергового із західного в’їзду.

— Маелю, у нас дві машини.

— Наші?

— Ні.

Маель уже випростався.

— Скільки людей?

— Поки бачу водіїв і чотирьох ззовні. Може бути більше. Машини… краще сам подивишся.

— Що з ними?

— Броня.

Дюпон прибрав руку від завіси.

Аннет подивилася на годинник над кухнею.

За кілька хвилин північ.

Маель запитав:

— Зброя?

— Є. У руках не тримають. Один підійшов до воріт і каже, що хоче бачити керівництво Кло.

Габріель повільно закрив журнал.

— Назвалися?

Маель повторив запитання в рацію.

Відповідь не забарилася.

— Ні. Кажуть, відрекомендуються тому, хто ухвалює рішення.

Маель устав.