Розділ 31

— За десять хвилин виїжджаємо, — сказав Ромен.

Поль розплющив очі. У Sprinter уже ворушилася решта. Хтось прибирав ковдру, Етьєн протискався між сидіннями до задньої частини машини, Алісія сиділа біля бічної стінки й мовчки затягувала шнурки. Розбите вночі скло вже прибрали; цілий світлозахисний екран, як і раніше, закривав отвір.

Ззовні рухалися Луї й Камілла. Їхні голоси ледве долинали з двору.

— Чисто, — сказав Луї за кілька хвилин. — За час варти нічого нового.

Камілла повернулася слідом, тримаючи в руці рукавички Луї.

— На ящику залишив.

Луї ляснув долонею по порожній кишені.

— Я б помітив.

— Уже в машині.

Він забрав рукавички.

— Дякую.

— Наступного разу сам.

Камілла пішла до машини. Луї провів її поглядом лише секунду й теж рушив слідом.

Ромен розгорнув карту на ящику між рядами.

— Ідемо за вчорашнім планом. Через парк Шен, потім місцевими дорогами до Сент-Екзюпері. До пункту оплати не наближаємося.

Марі нахилилася до карти.

— Ер’є залишається першою точкою?

— Так. Якщо знову впремося в промзоні, не шукаємо проходу до останнього. Виходимо на D75 і йдемо через Ер’є. Далі вирішимо за обставинами.

Марк відповів із Multivan:

— Друга готова. Камера тримається. Запаска на Sprinter теж тримає тиск.

Поль випростався.

— Якщо дорога здається поганою, не перевіряємо її до останнього метра. Кажеш «назад» — ідемо назад.

Ромен на секунду затримався над картою.

— Прийняв.

Більше ніхто нічого не додав.

Невдовзі обидві машини виїхали зі стоянки. Біля стіни дальнього складу досі лежали п’ять тіл.

— Тут диких більше, ніж у нас, — сказала Марі.

Великий двір залишився позаду.

***

Уночі парк Шен знову розтягнувся навколо них рядами складів, дворів і темних проїздів.

Обабіч дороги стояли довгі будівлі. Іноді між ними відкривався цілий квартал вантажних дворів, іноді — вузький проїзд між парканами. Причепи стояли рядами, ніби робоча зміна мала початися за годину.

Але нічого не починалося.

Машини повільно просувалися між складами. Бічні вікна залишили відкритими — у салон тягнуло холодом, вогкістю й старим дизелем.

Десь осторонь рипіла незакріплена металева стулка. В одному з вантажних дворів вітер ворушив обривок плівки на порожньому причепі.

Один проїзд перекривала покинута фура. Її обійшли через сусідній двір і продовжили далі.

Ромен звірився з картою.

— Ще трохи. Вийдемо на основну дорогу, далі звертаємо на D76 у бік Ер’є.

Забудова попереду почала рідшати. До виїзду зі складського комплексу залишалося близько трьохсот метрів.

Тоді він почув мотори.

Не один.

Низький гул долинав з-за складів попереду й трохи лівіше. Один двигун загубився б тут у відлунні. Але цей звук тримався рівно й складався з кількох.

Поль підняв руку.

— Стій.

Марі одразу зупинила машину.

— Що?

— Машини. Кілька. Ідуть до виїзду.

Ромен прислухався. Через відкрите вікно гул уже розрізняли всі.

Тео повернув зовнішню камеру до перехрестя.

— Є світло. Поки за будівлею.

Ромен показав праворуч.

— За причепи. Зараз.

Біля сусіднього складу був відкритий вантажний двір. Марі завела головну машину за ряд порожніх напівпричепів. Друга сховалася слідом. Двигуни заглушили.

Вони встигли сховатися, перш ніж перші фари з’явилися між складами.

Кортеж вийшов до дороги без зупинки.

Першим ішов сірий Land Cruiser. Навіть здалеку він виглядав броньованим, але на кузові не було ні камуфляжу, ні знаків, ні іншого помітного маркування.

За ним ішли дві вантажівки.

У другої над кабіною вирізнявся холодильний блок рефрижератора.

Замикала кортеж довга Audi преміумкласу — світла, майже біла.

Усі чотири машини пройшли розв’язку одним рухом. Навіть на повороті відстань між ними майже не змінилася.

Кортеж пішов далі в напрямку Ер’є.

Поль ще чув важкі мотори, хоча задні вогні вже зникли за поворотом.

— Вони нас бачили? — запитала Марі.

— Не знаю, — відповів Ромен.