Розділ 29

Через годину після зборів Поль збирався повернутися до Маеля, коли Дюпон перехопив його біля сходів.

— Ні.

Поль зупинився.

— Що — ні?

— До Маеля потім. Зараз зі мною.

Поруч з’явилася Клер. З її обличчя було видно, що пропозиція теж не підлягає обговоренню.

Аннет, яка йшла трохи позаду, усміхнулася.

— Схоже, тебе викрали.

— Вас теж, — сказав Дюпон.

— Нас?

— Трьох.

Маель саме вийшов із сусідньої кімнати й почув останнє слово.

— Навіть не питаю.

Дюпон розвернувся.

— Правильно.

Вони спустилися на перший поверх, пройшли колишнім службовим коридором і зупинилися перед дверима, які Поль бачив десятки разів.

Тільки тепер за ними вже не було вулиці.

Починався вузький критий прохід.

Каркас стояв уздовж стіни сусідньої будівлі й тягнувся до наступних дверей. Ззовні його закривали кілька шарів матеріалу; зсередини йшов другий шар, щільний, без помітних просвітів. Підлогу під ногами вирівняли дошками там, де раніше доводилося спускатися на землю.

Клер першою ступила всередину.

— Ідіть.

Поль увійшов слідом.

Кілька метрів.

Поворот.

Ще одні двері.

Потім друга коротка ділянка — і вони опинилися всередині сусідньої будівлі.

Поль озирнувся.

— Усе?

Клер насупилася.

— Тобто?

— Я чекав, що ти ще хвилин десять пояснюватимеш, чому тут усе погано.

— Можу, якщо хочеш.

— Не хочу.

Вона все-таки провела пальцем уздовж краю дверей.

— Тут уранці ще раз перевірю. Але прохід готовий.

Дюпон стояв поруч із таким виглядом, ніби завершив будівництво собору.

— Завтра ним повезуть білизну з нижнього будинку. І їжу можна носити, не чекаючи вечора. Я вже віддав сюди два маленькі візки.

Маель відчинив двері назад.

— Ноші проходять?

— Перевіряли.

— З людиною?

Дюпон невдоволено глянув на нього.

— Ні, Маелю. Я поклав на них мішок картоплі й вирішив, що це те саме.

Аннет засміялася першою.

Навіть Клер не втрималася.

Дюпон витримав паузу.

— Проходять. І ноші, і людина поруч.

Маеля це влаштувало.

Вони повернулися в коридор.

Дюпон повів їх далі, до наступної ділянки. Там роботу ще не закінчили повністю, але вже стояли двері й більша частина каркаса.

— Цей завтра.

Поль провів долонею по дерев’яній стійці.

Зовсім недавно денне світло ділило Кло на окремі будівлі.

Якщо світанок заставав тебе в одній, до вечора ти залишався саме там.

Тепер кілька таких островів почали зростатися.

Некрасиво.

Не однаково.

Але досить, щоб удень перевезти їжу, ліки, речі або людину з однієї будівлі в іншу.

— Скільки ще таких потрібно? — запитав Поль.

— Потрібно? Багато, — відповів Дюпон. — Зробимо? Побачимо.

Він пішов далі.

— Спершу з’єднаю те, чим люди користуються щодня. Решта почекає.

Поль хотів щось запропонувати, але Дюпон уже обговорював із Клер кріплення наступних дверей.

Він так і не встиг утрутитися.

***

Ніхто не оголошував нових правил на площі й не прибивав розпоряджень до стін.

Просто машини почали виїжджати інакше.

На зовнішні точки тепер одразу відправляли речі на кілька ночей. Люди приїздили туди з одягом, їжею й тим, що раніше могли попросити довезти пізніше.

Якщо дві зміни їхали в один бік, їх намагалися посадити в одну машину.

Коробка, яку ще недавно відправили б окремим рейсом, тепер лежала біля дверей до наступного транспорту.

Спершу це дратувало.

Потім перестало.

Один із постових забув у Кло теплу куртку й попросив передати її найближчою машиною.

Йому відповіли, що найближча буде завтра.

Він вилаявся, позичив чужу запасну й більше нічого не попросив.