Розділ 22

Лора поставила чергову пляшку в пластиковий ящик і провела пальцем по рядку в блокноті.

— Цю позначила?

— Так. Третя.

— Четверта.

— Тоді одну я пропустила.

Лора забрала блокнот, швидко знайшла потрібний рядок і повернула його.

— Тепер чотири.

— Я починаю розуміти, чому ти не довіряєш мені облік.

— Довіряю. Просто потім перевіряю.

— Дуже втішно.

Лора вже відвернулася до стійла.

За останні кілька ночей збір крові перестав бути подією. Чисті пляшки стояли на полиці біля дверей, наповнені відразу відносили в холодильник і позначали в журналі. Алісія допомагала з тарою й записами, Штефан — коли потрібні були зайві руки, але за стадом стежила Лора й останнє слово залишалося за нею.

Надворі коротко тріснула рація.

Крізь відчинені двері корівника Алісія побачила охоронця біля воріт. Другий ліхтар повільно рухався за майстернею.

— Машина з боку дороги.

Лора підняла голову.

— Хто?

— Поки не видно.

Невдовзі між деревами ковзнули фари. Охоронець підійшов до воріт, але засуву не торкнувся.

— Кло, ферма. Назвіться.

Відповідь прийшла Роменовим голосом. Охоронець усе одно дочекався підтвердження по рації з побутівки й лише тоді відчинив.

— Вони нарешті навчилися, — сказала Лора.

— Чого?

— Не відчиняти всім знайомим підряд.

На подвір’я повільно в’їхав чорний Multivan.

— Ромен, — Лора відразу пожвавішала.

Ромен вийшов першим і підняв руку.

— Досі живете без нас?

— Насилу, — відповіла Алісія.

З іншого боку машини вийшов Малік. Він привітався зі Штефаном і на ходу запитав, чи вдалося тому поспати після минулої ночі.

— Більше, ніж вам, судячи з облич.

— Тоді хоча б комусь пощастило.

Лора вже йшла до Ромена. Штефан вийшов із майстерні й привітався з ним коротким рукостисканням, як із людиною, яку давно вже не треба було представляти.

— Як нова зміна? — запитав Ромен.

— Спокійно поки.

Бічні двері відчинилися. Аннет вибралася назовні й поправила ремінь сумки.

— Привіт, — сказала Лора.

— Привіт. Працюєте?

— Уже майже все.

Останнім вийшов Поль.

— А попередити не можна було? — запитала Лора.

— Можна було, — відповів Поль.

Алісія засміялася.

— Рада вас бачити.

— Навзаєм, — сказав Поль. — Не завадили?

— Ні. Майже закінчили збір.

Штефан підійшов до нього й потиснув руку.

— Що привезли?

— Сьогодні переважно себе.

— Отже, щось потрібно.

— Тому я тебе й шукав.

Алісія вперше ясно побачила те, чого раніше майже не помічала. Поль, Аннет, Ромен і Малік були одягнені по-різному: темні куртки, черевики, штани, жодної форми й жодних знаків. Але рації висіли майже однаково, поруч були аптечки, ліхтарі, ремені, сумки й зброя. Речі збирали де доведеться, а звичка носити їх уже стала спільною.

Не військова форма. Але збоку відразу було зрозуміло: ці люди приїхали й працюють разом.

Поль показав на будинок.

— Є час поговорити?

— Є.

За кілька хвилин Поль, Аннет, Штефан і Алісія сиділи на кухні. Лора стала біля краю столу. Ромен і Малік залишилися з новою зміною біля побутівки. Після розмови біля воріт охоронці вже зверталися із запитаннями до Маліка, а Ромен слухав відповіді.

Поль почав відразу:

— Мені потрібна ще одна людина для виїздів.

— Що саме й наскільки часто? — запитав Штефан.

— Іноді охорона. Частіше треба з’їздити на точку, зрозуміти, що там відбувається, перевірити домовленість або привезти відповідь. Буває дві поїздки за ніч, а потім кілька ночей нічого. Постійно тягати тебе дорогами я не збираюся.

— Наскільки небезпечно?

— Не як виноробня. Але прогулянкою я це теж не назву. На таких робочих виїздах людей поки не втрачали, а дороги від цього безпечнішими не стали.

— Ні.

Поль не став його вмовляти.

— Зрозумів. Тягнути тебе дорогами не буду.

— Якщо знадобляться гори, важка робота чи конкретна операція — скажи. Поїду. Але постійно кататися між точками не хочу. Мені тут нормально.