Розділ 20

Поль піднявся з підвалу останнім.

За його спиною залишилися холодна кімната, мсьє Карон і сірий плед. Маель іще стояв біля сходів із рацією в руці. Після доповіді Епін-2 він устиг переговорити з двома західними точками й тепер коротко пояснював комусь, якими дорогами поки не користуватися. Дюпон пішов на подвір’я. Юго й Селія розійшлися ще раніше.

Поль затримався на верхній сходинці.

— Якщо щось буде, розбудиш?

Маель відповів, не відриваючись від рації:

— Ні.

— Дуже смішно.

— Я серйозно. Якщо три машини розвернуться й поїдуть просто до нас — розбудимо. Якщо ще хтось відкрутить дорожній знак, переживеш до наступної ночі.

Поль хотів заперечити, але передумав.

— Гаразд.

— От і добре.

Він вийшов на подвір’я. Ніч уже починала бліднути там, де над дахами лежав східний край Альп. До світанку залишалося досить часу, щоб зробити ще десяток справ, і замало, щоб закінчити бодай одну з них. Ще тиждень тому це дратувало б його. Тепер Поль за звичкою відзначив зачинені ворота, чергового біля проходу, темні вікна будинків — і вперше за кілька годин дозволив собі не вибирати наступного завдання.

У мансарді горіло світло.

Аннет сиділа за маленьким кухонним столом, підібгавши під себе одну ногу. Перед нею лежали три аркуші паперу, але ручка була закрита ковпачком. Коли Поль увійшов, вона подивилася спершу на нього, потім на годинник на стіні.

— Я вже думала, що ти вирішив оселитися в підвалі.

— Там холодно.

— Вагома причина повернутися додому.

Він зняв куртку й повісив її на спинку стільця. Лише тоді помітив, яка вона важка від пилу, вогкості й чужих запахів. Аннет нічого не запитала. Поль налив собі води, зробив кілька ковтків і сів навпроти.

— Бастьєн? — запитала вона.

— Батько приходив.

Аннет опустила погляд.

— Маель сам йому сказав?

— Так.

— Добре.

Поль провів долонею по обличчю.

— На заході знову бачили ті три машини. Біля Сен-Сюльпіса. І хтось зняв вказівник на розвилці. Не збив, а акуратно відкрутив. Маель зараз змінює…

— Полю.

Він замовк.

Аннет простягнула руку через стіл і накрила його пальці своїми.

— Не зараз.

— Нам усе одно доведеться це обговорити.

— Доведеться. Наступної ночі. Або за годину, якщо світ раптом вирішить закінчитися ще раз. Але поки що він цього не робить.

Поль подивився на три аркуші перед нею.

— А це що?

Аннет відразу перевернула їх текстом донизу.

— Тепер нічого.

— Ти сама працювала.

— Я чекала на тебе. Це інше.

— Дуже зручна юридична позиція.

— Я майбутня юристка. Мені належить.

Він уперше за ніч усміхнувся по-справжньому. Аннет устала, обійшла стіл і зупинилася поруч. Поль обійняв її за талію й уткнувся чолом їй у живіт. Вона поклала долоню йому на потилицю.

— Ти їв? — запитала вона.

— Не пам’ятаю.

— Прекрасно.

— Ні. Після виноробні точно ні.

Аннет провела пальцями по його волоссю.

— Іди вмийся. Від тебе пахне підвалом.

— А я думав, ти скажеш порохом і небезпекою.

— Ні. Підвалом.

Води в баку над ванною було небагато, тому Поль не став затримуватися. Коли він повернувся, Аннет уже прибрала папери в шухляду й погасила кухонну лампу. У кімнаті залишилося лише слабке світло з коридору.

Він ліг поруч, намагаючись зрозуміти, чому тіло досі чекає команди підвестися. Десь на подвір’ї грюкнули двері. Вулицею пройшли кроки. Рація внизу раз тріснула й знову затихла.

Аннет повернулася до нього.

— Ти знову слухаєш подвір’я.

— Воно саме лізе у вуха.

— Дуже зручна версія.

— Я намагаюся його ігнорувати.

— Жахливо намагаєшся.

Вона присунулася ближче. Поль обійняв її й відчув, як поступово відпускає напруга, що досі здавалася просто частиною тіла. Вони поцілувалися — спочатку коротко, майже обережно, потім довше. Аннет тихо засміялася, коли він зачепив ліктем стіну біля ліжка.

— Ми колись винаймемо більший будинок, — сказав Поль.

— Ти обіцяв це ще до кінця світу.

— Тепер нерухомість стала доступнішою.

— Полю.