Розділ 16

Трохи більше ніж за годину з боку дороги долинув гул двох моторів.

Ромен увесь цей час не випускав рацію з руки. Алісію та Етьєна встигли покласти в будинку й надати їм першу допомогу. Штефан сидів поруч з Алісією, не відходячи. Полоненого залишили під постійним наглядом біля огорожі.

Першим на подвір’я в’їхав старий Renault Master. Він їхав із габаритними вогнями, повільно, ніби боявся зачепити бампером розбиту бочку біля майстерні. За ним з’явився високий Citroën Jumper, вантажний, із тьмяним написом якоїсь будівельної фірми на боці.

Master зупинився біля будинку. Із нього один за одним вибралися Маель, Бастьєн, Яніс, Селія, Юго й Бенамму — та сама дівчинка з Avia, яку в Кло майже всі й далі називали на прізвище.

Jumper став трохи далі, біля гаража. Під навісом поруч із ним темніла Panda.

Із водійських дверей Jumper вийшла сухорлява жінка з темним волоссям, зібраним у короткий вузол. Через плече в неї висіла важка медична сумка. За нею зіскочила світловолоса дівчина в завеликій куртці, притискаючи до грудей другий рюкзак.

Вона побачила кров біля порога й зупинилася.

Жінка озирнулася.

— Софі.

— Я тут.

— Тоді не стій.

Софі випросталася й пішла за нею.

Маель підійшов до Ромена.

— Поранені в будинку?

— Алісія, Етьєн, Штефан. У мене лише подряпини. Це потім.

Маель коротко кивнув на довгі подряпини від брови до щоки.

— Спочатку ті, кому гірше. Але потім Мірей огляне й тебе.

— Один живий, біля огорожі. Троє пішли у виноградники.

— Зрозумів. Спочатку убезпечимо подвір’я, потім подивлюся на нього.

Маель повернувся до своїх.

— Бастьєне, Янісе — огорожа, майстерня, ворота. По одному не ходіть. Юго, Селіє — знайдіть місце, де вони перелізли, й збережіть сліди. За огорожу поки не виходьте. Шошанно, ідеш із ними й позначаєш усе на карті.

Бенамму поправила ремінь рюкзака.

— Добре.

Маель глянув на Ромена.

— Покажеш, як вони ввійшли. Після цього все одно підеш до Мірей.

— Я не розвалюся.

— Знаю. Але мені потрібна перевірка, а не твоя впевненість.

Ромен хотів щось сказати, але тільки кивнув.

Мірей уже переступила поріг будинку.

— Хто важкий?

— Я, — відгукнулася Алісія з дальньої кімнати.

— Добре. Отже, спочатку ви.

Софі пішла слідом із розкритою медичною сумкою, намагаючись не дивитися на темні плями на підлозі.

У кімнаті було тісно. Алісія лежала на матраці, бліда навіть як для них. Ліва рука була зафіксована біля тіла, пов’язка на плечі вже промокла. Штефан сидів поруч і не відходив.

Алісія підняла очі.

— You are a doctor?

— Ні, — відповіла Мірей. — Але я вмію зробити так, щоб до ранку вам не стало гірше.

Вона опустилася поруч.

— Пальці відчуваєте?

Алісія обережно поворушила ними.

— Не всі однаково.

Мірей уважно оглянула плече й ключицю. Алісія напружилася.

— Болить?

— Ні. Просто я дуже люблю, коли мене торкаються незнайомі люди.

Мірей подивилася на неї.

— Добре. Отже, сили сперечатися ще є.

Штефан ледь помітно всміхнувся.

Софі вже розкрила сумку й завмерла над бинтами.

— Чисту тканину, — сказала Мірей.

Софі подала її надто швидко.

— Вибач.

— Не вибачайся. Дивись і вчися.

Мірей знову повернулася до Алісії.

— Плече серйозно постраждало. Кров зупинимо, рану закриємо. Руку поки не рухайте.

Штефан нахилився ближче.

— Що мені робити?

— Бути поруч.

Алісія знайшла його долоню.

— Не відпускай.

— Не відпущу.

Поки Мірей працювала, Алісія кілька разів вилаялася англійською, але невдовзі замовкла.

Софі мовчки подавала все потрібне. Страх нікуди не зник з її обличчя, але руки поступово перестали тремтіти.

Лора застигла у дверях, учепившись пальцями в одвірок.

— Ще крові? — запитала вона.

— Трохи згодом. І їжа теж знадобиться.

Лора зникла з кімнати так швидко, ніби отримала наказ.

Алісія заплющила очі.