Розділ 15

Удень підвал старої виноробні був мертвий. Уздовж кам’яних стін лежали люди, збившись на старих матрацах і голій підлозі. Хтось здригався уві сні. Хтось водив пальцями по каменю, наче шукав вихід навіть уві сні.

Біля сходів сидів ватажок. Сон у нього був чуйний, і він підвів голову ще до того, як перша крапля зі стелі розбилася об підлогу. Його обличчя ще зберігало сліди думки. Слів залишилося мало, але іноді він виштовхував їх назовні — по одному, із зусиллям.

Надвечір за важкими дверима зашумів дощ. Підвал почав оживати. Один за одним його мешканці сідали, прислухалися, втягували вогке повітря.

Ватажок підвівся першим.

Вони вийшли у виноградники, коли небо стало майже чорним. Рухалися без розмов, завмираючи на місці, коли вітер змінювався. Їх вів запах мокрої трави, дизеля й тварин.

Попереду з’явилося світло. Кілька блідих прямокутників між деревами й темна маса корівника. За будинком працював генератор. Його гул губився під дощем, але ватажок його чув.

Він присів за вологою кам’яною огорожею. Троє зупинилися поруч.

На подвір’ї рухалися люди. Один пройшов до воріт, другий сховався за майстернею. Відчинилися двері будинку, на ґанок вийшла дівчинка з відром. Її гукнули, і вона повернулася в будинок.

— Четверо, — насилу вимовив ватажок.

Високий дикий поруч повернув голову до корівника.

— Багато, — промовив він.

Ватажок не відповів. Довго дивився на ферму, запам’ятовуючи світло, огорожу й людей.

— Потім, — сказав він.

Четверо відійшли від огорожі й розчинилися між лозами.

Будинок сховався за дощем раніше, ніж вони дісталися виноробні. На зворотному шляху ватажок не озирався. Він уже забрав із собою все, що міг запам’ятати: кількість людей, відстань між світлом у вікнах і темною огорожею, запах стада, гул машини за будинком. У його голові ці речі не складалися в план, але й не зникали. Вони чекали разом із ним.

***

Наступного вечора Лора випустила у внутрішній загін п’ять корів. Вибрала найспокійніших, але й ті не відразу наважилися переступити поріг. Ное намагався допомогти, заходячи збоку, але тільки змушував їх тупцювати на місці.

— Не поспішай, — сказала йому Лора. — Якщо ти нервуєш, вони теж не підуть.

Ное послухався. Він відступив, і перша корова нарешті вийшла в загін. Решта пішли за нею.

Ромен спостерігав від хвіртки. Коли остання корова перетнула подвір’я, він неголосно зауважив, що за такого порядку кожна дочекається своєї черги лише за дванадцять днів.

— Я вмію рахувати, — відповіла Лора. — Це проба. Якщо сьогодні впораємося, завтра випущу більше.

— Тобі знадобляться люди.

— Я їх і попрошу. Але спочатку сама вирішу, скільки можу випустити.

Ромен прийняв відповідь без суперечки. Він не давав їй порад щодо корів, а перевіряв, чи вистачає їй рук.

П’ять корів ходили вздовж огорожі, обнюхували траву й штовхали одна одну боками. Спостерігаючи за ними, Лора всміхнулася. Вона хотіла побачити їх просто неба ще до того, як Поль указав на проблему. Тепер хотіла ще дужче, бо це знову було її рішенням.

Вона записувала спостереження в тому самому блокноті, де відзначала надої. Яка корова вийшла, скільки часу провела в загоні, чи легко повернулася. Для першого разу писати було майже нічого. Але коли долонь і одного голосу перестане вистачати, блокнот мав відповісти їй на запитання, скільки тварин можна випускати за раз.

Ное запитав, чи можна завтра випустити десять. Лора спершу сказала «так», потім глянула на ворота загону й виправилася: сім або вісім, якщо їй допоможуть троє. Вона не хотіла плутати сміливість із перевантаженням. Ромен, який почув їхню розмову, сказав, що дасть двох людей, але командуватиме Лора. Вона погодилася без вагань.

Коли корів повернули до корівника, Алісія покликала Лору в маленьку кімнату біля кухні. Штефан прийшов слідом і причинив двері, залишивши вузьку щілину.

Алісія почала англійською. Говорила повільно й короткими фразами: Кло знову заговорить про кров. Не сьогодні, але скоро. Краще вирішити заздалегідь, що ферма готова віддати, а що — ні.

Лора зрозуміла зміст. Сіла на край столу й зняла з рукава прилиплу травинку.

— Вони не просили, — сказала вона англійською. — Я дала сама.

— Я знаю, — відповіла Алісія. Потім вимовила складнішу фразу й побачила, що Лора втратила зміст на середині. Повернулася до початку й розділила думку на три прості частини. Навіть тоді Лорі знадобився час.

— Поль і Аннет не поспішають, — продовжила Алісія. — Вони не беруть відразу. Але їм потрібна ферма. Нам потрібна їхня охорона. Ми маємо знати свою межу.

Лора вислухала й насупилася.

— Якщо попросять, ми відповімо. Не раніше.

— Ти хочеш чекати, поки вони назвуть ціну?

Лора замислилася над словом, тоді зрозуміла його з контексту.

— Ні. Я хочу знати, що ми можемо дати й не загинути без корів. Але якщо вирішимо, що можемо, це не означає, що ми пообіцяли.