Розділ 13

Будинок зустрів їх тишею, у якій було чути все: скрип мостин, дихання за стіною, слабкий стукіт незакріпленої віконниці. З корівника тягло сіном і теплим запахом тварин. Алісія зачинила двері, перевірила клямку й лише тоді показала гостям на стіл.

Поль і Аннет сіли поруч. Штефан залишився біля стіни, звідки бачив і вхід, і вікно. Лора присунула собі табурет, але сіла не одразу. Оглянула дорослих так, наче хотіла заздалегідь зрозуміти, кому доведеться пояснювати найбільше.

— Ви сказали, що приїхали попередити, — почала Алісія англійською. — Попередили. Що далі?

Лора передала її слова. Поль зняв рукавиці, поклав на коліна й подивився не на Алісію, а на Штефана біля дверей.

— Далі ми зрозуміємо, що у вас уже є й чого бракує. Потім запропонуємо те, що справді знадобиться. Якщо почнемо з готового рішення, ви вирішите, що ми привезли його разом зі своїми умовами.

Лора передала зміст англійською, трохи спростивши довгу фразу. Алісія вислухала, не міняючись на обличчі.

— Розумно, — сказала вона. — Але умови у вас усе одно будуть.

— Напевно, — погодилася Аннет. — Тому краще не ховати їх за красивими словами.

Вона сама перейшла на англійську, повільнішу, ніж зазвичай. Лора слухала й, коли Аннет затнулася на назві господарської прибудови, спокійно підказала потрібне слово. Штефан уперше подивився на дівчинку не як на ту, кого треба відіслати подалі від розмови, а як на її учасницю.

Аннет почала питати про прості речі: чи працює водяний насос, скільки лишилося пального, чи можна зарядити телефони, де зберігають м’ясо, молоко й кров. Алісія відповідала коротко. Воду качали насосом вручну, старий генератор не заводився вже кілька тижнів, холодильник тримав холод лише вночі, коли температура спадала. Телефони берегли вимкненими. Частину продуктів перенесли до погреба, але надовго цього не вистачить.

Лора перелічила відповіді, потім додала від себе:

— У корівнику теж темно. Нам не потрібне світло всю ніч, але іноді треба побачити, що з твариною. І молоко скоро знову почне псуватися.

Алісія глянула на неї, але не перебила.

Останніми днями вони намагалися відкривати погріб якомога рідше. Банки ставили ближче до кам’яної стіни, м’ясо готували того самого дня, а молоко кип’ятили, хоча Лора кривилася від самого запаху. Це допомагало економити, але не розв’язувало проблеми. Поки вечори лишалися холодними, господарство трималося; кілька теплих днів могли перекреслити весь їхній обережний порядок.

— Старий генератор зовсім мертвий? — запитала Аннет.

— Штефан розбирав його двічі, — відповіла Лора. — Там не одна поломка. Навіть якщо заведеться, надовго його не вистачить.

Штефан коротко підтвердив: він уже намагався повернути генератор до життя, але розраховувати на нього не можна. Потрібні були деталі, час і людина, яка розбереться краще.

Потім заговорив про те, що хвилювало його більше за техніку: що саме люди Кло збираються робити на фермі, хто за них відповідатиме й наскільки далеко зайде їхнє право втручатися, якщо виникне небезпека. Лора перекладала запитання одне за одним. Поль відповідав спокійно й жодного разу не попросив її скоротити розмову.

— Ми можемо привезти невеликий генератор і морозильну скриню, — нарешті сказав він. — Світло й холод тут потрібніші за красиві обіцянки. Але тільки якщо ви самі погодитеся на людей Кло поруч.

Алісія одразу підняла погляд.

— Для нас? — запитала вона французькою.

Аннет зрозуміла запитання без перекладу.

— Для ферми на час нашої угоди, — відповіла вона. — Обладнання залишиться власністю Кло, але поки договір діє, ви зможете користуватися світлом і холодом разом із людьми, які тут залишаться. Якщо договір закінчиться, техніку заберемо. Жодного прихованого боргу.

Лора передала це майже дослівно. У кімнаті стало тихіше.

— Скільки людей? — запитав він.

— Четверо, — відповів Поль. — Спершу на дві ночі. Будинок і корівник залишаються вашими. Без запрошення туди ніхто не ввійде.

— А зброя?

— Усередину не заносимо. Решту окремо запишемо, щоб у вас не було сюрпризів.

Лора закінчила переклад і склала руки на столі.

— Хто ці четверо?

Поль кивнув у бік дверей.

— Один із них приїхав із нами. Його звати Ромен. Двох ти вже бачила біля машини. Четвертий залишився стежити за дорогою.

— Я хочу поговорити з Роменом, — сказала Алісія. — Без зброї.

— Зараз покличу.

Поль не став підводитися сам. Написав коротке повідомлення й поклав телефон екраном донизу. За хвилину на подвір’ї почулися кроки. Штефан відчинив двері лише після того, як Поль назвав ім’я прибулого.

Ромен зупинився на порозі. Карабін і ніж залишив у фургоні; при ньому були тільки рація й ліхтар. Він оглянув кімнату, помітив Штефана збоку від дверей і не зробив зайвого кроку.

— Сідайте, — сказала Алісія англійською.

Лора передала запрошення. Ромен сів на край вільного стільця.