Розділ 12

На південь від Шамбері ніч була темніша, ніж у місті.

Останні будинки залишилися позаду. Дорога звузилася, обабіч стояли мокрі дерева. Десь вище, у передгір’ї, шурхотіла вода. Жодного ліхтаря. Жодного вікна. Тільки запах сирої землі, старого листя й крові від здобичі, яку вони несли до машини.

Їх було троє.

Лоран ішов попереду й уже вдруге перекладав важкий вантаж з одного плеча на інше. Інес трималася праворуч. Ромен замикав трійку й час від часу озирався на дорогу, яку вони залишали за спиною.

— Скоріше б до машини, — тихо сказав Лоран. — У мене вже руки відвалюються.

— Ще трохи, — відповіла Інес.

Ліс праворуч хруснув.

Один звук. Короткий, майже звичайний.

Ромен зупинився.

— Стійте.

Лоран устиг лише повернути голову.

Із темряви вилетіла постать. Потім друга.

Наступні секунди розсипалися на окремі звуки: крик, гуркіт пострілу, важкий удар об мокру землю. Ромен бачив надто мало й водночас надто багато. Лоран зник у траві. Інес відсахнулася від дороги, зірвалася в неглибоку канаву й скрикнула.

— Інес!

Вона спробувала підвестися й одразу знову опустилася на землю.

— Нога.

Ромен опинився поруч, але ліс знову заворушився. Між деревами майнув іще один рух. Інес схопила його за рукав.

— Не стій.

Він почув кроки ближче до дороги й зрозумів, що напад не скінчився.

За кілька хвилин стало тихо — не спокійно, саме тихо. Таке мовчання не обіцяло, що довкола більше нікого немає.

Ромен спустився до Інес.

— Чуєш мене?

— Так.

— Можеш устати?

Вона спробувала перенести вагу на ушкоджену ногу й зблідла.

— Ні.

Ромен глянув туди, де залишився Лоран. Навіть здалеку було ясно: допомогти Лоранові було вже запізно.

Інес теж зрозуміла, куди він дивиться.

— Забирай його.

— Ні.

— Ромене.

— Ні.

Із лісу знову долинув хрускіт. Далі, ніж раніше, але не один.

Ромен зняв із них зайвий вантаж і залишив здобич біля дороги.

Потім допоміг Інес підвестися.

— До машини дійдемо разом.

Вона хотіла сперечатися, але ще один звук між деревами змусив її промовчати.

Вони пішли, не озираючись.

***

Наступної ночі в будинку Дюпона було тісно.

Клер поставила перед Дюпоном важкий керамічний кухоль. Він не підняв очей від карти.

— Із сіллю?

— Як завжди.

Дюпон ковтнув, поставив кухоль поруч з аркушами Аннет і лише тоді повернувся до молодого мисливця.

Клер залишилася біля стіни. Маель стояв навпроти неї, схрестивши руки. Поль улаштувався за столом, Аннет розгорнула зошит.

Мисливець затримався біля дверей, але Дюпон указав на вільний стілець.

— Сідай. Ми не шукаємо винного. Нам треба зрозуміти, що сталося.

Хлопець сів. Йому було не більше двадцяти двох. Мокра робоча куртка стискала широкі плечі, на вилиці темніла свіжа подряпина. Долоні він тримав на колінах, але пальці не переставали стискатися.

Аннет поставила дату.

— Для запису: Ромен Готьє?

— Так.

— Інес Вальє в Елоїзи, — сказала вона. — Перелом серйозний, ногу зафіксували. Вона при свідомості.

Ромен уперше підняв очі.

— Я можу до неї?

— Після розмови. Вона питала, де ти.

Напруга в його пальцях трохи спала.

Дюпон відсунув кухоль убік.

— Розповідай від початку. Не поспішай.

Ромен кивнув, але почав не з нападу.

— Ми вже майже вважали, що дорога додому скінчилася. От у чому помилка.

Аннет підняла очі від зошита.

— Чому?

— Бо розслабилися. Лоран говорив про машину, Інес — про те, як поділимо здобич. Я ще дивився назад, але теж уже думав, що все позаду.

Він замовк.

— Потім ліс просто виявився ближче, ніж ми думали.

Дюпон не перебивав.

Ромен коротко переказав решту. Напад почався відразу з кількох боків. Інес тяжко травмувала ногу. Лоран залишився на місці. Ромен вивів Інес до машини й уже там зрозумів, наскільки далеко вони відійшли від звичайного полювання і як близько все було до зовсім іншого кінця.