Розділ 11

Третьої ночі після штурму заправки загальна електромережа в Шамбері остаточно згасла.

Не відразу. Просто якоїсь миті Поль зрозумів, що вже давно не бачив удалині жодного ліхтаря. Ні на вулиці, ні на мосту через Лейсс, ні у вікнах будинків за річкою.

Місто не вимерло.

Він це чув.

За закритими віконницями скрипіли меблі. Десь грюкали двері. Удалині рівно, наполегливо працював генератор. Потім завівся двигун і відразу заглох. Хтось перемовлявся на подвір’ї через два будинки, дуже тихо, наче боявся, що почують не ті.

Але світла не було.

Напередодні Поль зібрав людей на подвір’ї й сам сказав, що наказав убити двох, які здалися. Ніхто не перебивав. Одні після розмови потиснули йому руку, інші пішли, не прощаючись. Відтоді кожне мовчання поруч із ним відчувалося трохи інакше.

У кімнаті Поля й Аннет горіла маленька світлодіодна лампа на найслабшому режимі. Цього цілком вистачало. Аннет сиділа за столом, заваленим аркушами, й неспішно щось креслила на карті.

Поль стояв перед дзеркалом над тазом із водою й водив бритвою по щоці.

— Ти таки залишив смужку, — сказала Аннет.

Вона підійшла й провела пальцем уздовж його щелепи.

— Навмисно.

— І навіщо?

Поль оглянув своє відбиття.

За два тижні щетина стала надто помітною. Темно-каштанове волосся відросло, стало пишнішим, трохи вилося й спадало нижче вух. Обличчя в дзеркалі лишалося його, але вже не зовсім: очі в темряві здавалися глибшими, райдужка — тоншою. Ніздрі ледь ворухнулися, коли ззовні принесло запах мокрої тканини.

Він помітив це й скривився.

— Оце мені не подобається, — сказав він. — Ніс живе окремо від мене.

Аннет усміхнулася.

— Він у тебе завжди так робив. Просто раніше ти не помічав.

Поль пирхнув і знову провів бритвою по щоці.

Аннет тим часом сіла на край ліжка, підтягнула до себе одну ногу й стягнула шкарпетку.

— До речі, у нас іще одна проблема.

— Яка?

— Нігті.

Поль глянув на неї в дзеркало, не припиняючи голитися.

Аннет придивилася до власного мізинця. Ніготь за останні дні потовщав і помітно потемнів; край уже неприємно впирався в шкарпетку.

— По-моєму, вони таки й далі ростуть.

— Дуже вчасно.

Аннет узяла маленькі ножиці зі старого манікюрного набору.

— Хочу перевірити, чи їх узагалі беруть ножиці.

— Судячи з твого обличчя, ти все одно перевіриш.

Вона обережно підвела лезо під край нігтя.

Аннет стиснула ножиці. Леза опиралися, потім із гучним клацанням зійшлися. Твердий шматочок відлетів через кімнату й зі стуком ударився об дзеркало просто перед Полем.

Поль завмер із бритвою біля щоки.

Аннет глянула спершу на дзеркало, потім на нього.

— Прекрасно.

— Ще дев’ять, — сказала вона. — Бережись, застрелю.

Поль скосив очі на ножиці. На одному лезі лишилася свіжа щербина.

Аннет спробувала великий палець, але ножиці лише продавили край. Вона перестала тиснути.

— Потрібні кусачки. Нормальні.

Поль машинально поворушив пальцями в шкарпетках. Тканина вже відчутно впиралася в кінчики.

— Схоже, мені теж.

Аннет кивнула на його черевики біля ліжка.

— Твої здадуться першими.

— Отже, знайдемо інші.

— Де?

— У місті ще досить взуттєвих магазинів.

Поль знову провів бритвою по щоці й глянув на неї в дзеркало.

— Іноді ти говориш точнісінько як Дюпон.

— Бо він іноді має рацію.

Аннет усміхнулася, відклала ножиці й натягнула шкарпетку назад.

Поль закінчив голитися, поклав бритву на край таза й сів поруч.

Аннет нахилилася й поцілувала його в коліно — швидко, майже неуважно, наче це теж було частиною роботи.

Поль поклав долоню на її пряме русяве волосся.

За стіною хтось пройшов вузькими зовнішніми сходами. Дошки тихо скрипнули.

Аннет одразу підняла голову.

— Це Марк?

Поль прислухався.

Кроки були легкі. Чужі.

Слідом у зовнішні двері постукали — неголосно, тричі.

— Аннет Морель? — запитав із майданчика незнайомий голос.

Аннет підвелася першою.

— Знову прийшли.