Розділ 10

Хмари втрималися. Дощ почався ще до світанку й на ранок то вщухав, то повертався дрібною теплою мжичкою. Небо над Шамбері стояло низьке й сіре. Сонця за ним не було видно, але Поль усе одно відчував, де воно.

Він стояв на подвір’ї Дюпона, поки Клер затягувала в нього на шиї чорну тканину.

— Не смикайся, — сказала вона.

— Я не смикаюся.

— Тоді перестань дихати так, наче зараз знепритомнієш.

Поль промовчав.

На ньому були щільна накидка до колін, каптур і найтемніші окуляри, які вдалося знайти. Під тканиною швидко стало волого. Незручно, тісно, не по собі. Але сіре світло більше не било по очах.

Клер відступила на крок і оглянула його.

— Руки.

Він простягнув руки.

Вона поправила рукавицю на зап’ястку.

— Усе. Тепер хоч закритий як слід.

— Звучить обнадійливо.

— Я працюю з тканиною, а не з настроєм.

Марк стояв біля гаража в такій самій накидці, тільки поверх неї висів карабін. На ньому були зварювальні окуляри, через які обличчя здавалося ще похмурішим.

— Усе тримається? — запитав Поль.

— Поки що.

— Цього вистачить.

Луї й Камілла перевіряли ремені зброї. Жульєн перебирав у кишенях викрутку й кусачки. Бенуа, Самі й Паскаль чекали біля воріт, уже вдягнені в такі самі накидки.

Габріель стояв окремо від усіх. Його рана була перев’язана під курткою. Він дивився на ворота й мовчав.

Набіль підійшов до Поля.

— До першого подвір’я йдемо за мною. Потім не поспішайте. Там вузько.

— Зрозумів.

На подвір’ї було тихо. Біля стіни стояли Дюпон, Маель і троє з другого мисливського загону. Ніхто не виголошував напутніх слів. По даху гаража шурхотів дощ.

Аннет підійшла до Поля останньою.

Вона нічого не сказала про план, зброю чи про те, скільки людей стоїть на іншому боці міста. Лише поправила край його каптура.

— Я чекаю вас назад. Усіх.

Поль коротко стиснув її руку.

— Повернемося.

Аннет відступила до стіни.

Ворота відчинилися.

За ними лежало місто — мокре, порожнє й надто світле.

Поль зробив перший крок.

Світло вдарило не одразу. Воно просочувалося крізь хмари, дощ і кілька шарів тканини. Усе одно було боляче, але терпимо. Не біла стіна, не паніка — лише постійний тиск за очима, який нагадував: час іде.

Набіль повів їх між будинками.

Спершу ніхто не розмовляв. Було чути тільки воду під підошвами й шурхіт мокрої тканини. Самі йшов третім і кілька разів озирався назад, наче ворота Дюпона ще можна було побачити.

Перше відкрите подвір’я вони перебігли швидко. Поль чекав, що хтось зупиниться, зірве каптур, упаде на мокрий асфальт. Нічого цього не сталося.

За наступним парканом полегшало.

Він упіймав себе на думці, що починає вірити в план.

Це було гірше за страх.

Попереду Набіль підняв кулак.

Усі зупинилися.

За стіною, метрів за двісті, на мить ожив двигун і одразу стих.

Жульєн завмер і повернув голову до Поля.

Поль показав рукою: далі.

Далі йшли ще тихіше.

Набіль звернув у вузький прохід між двома будинками. Там пахло мокрим каменем, прілим листям і застояною водою зі сміттям. Накидки чіплялися за кущі. Кілька разів Марк тихо лаявся, коли мокрий брезент зачіпав карабін.

— Тихіше, — прошепотів Луї.

— Я й так тихо лаюся.

— Через це подвір’я. Потім міст, — сказав Набіль, не обертаючись.

Самі йшов за ним і весь час поглядав на сіре небо. Дощ майже закінчився. Краплі падали з дахів рідко, по одній, і виразно стукали по мокрій тканині.

Поль теж дивився вгору.

Хмари трималися. Світло було рівне, мутне. Воно тиснуло за очима, але не рвало їх білим вогнем. Накидка Клер працювала. Не робила день безпечним — просто давала їм час.

На подвір’ї стояв дитячий велосипед із перекошеним кермом. На балконі ляскало мокре простирадло. За щільно заштореним вікном хтось пройшов повз світло й одразу зник.

Вони пішли далі.

Біля наступного будинку тихо працював генератор. Із підвального віконця тягнувся запах сирого м’яса. На дверях магазину висіла табличка «FERMÉ», але замок був свіжо змащений, а на мокрому порозі лишилися сліди взуття.

Місто не було порожнє.

Воно просто перечікувало день.

Самі наздогнав Набіля біля наступного подвір’я.