Розділ 9

Три каністри повернули другої ночі — порожні, із закрученими кришками. До заправки біля Лейсс ішли вже знайомою дорогою й майже не розмовляли.

— Думаєш, оцінять? — запитав Марк.

— Мають.

— Я б оцінив. Я взагалі люблю, коли мені повертають мої речі.

Біля в’їзду їх зустрів Габріель. Цього разу вийшов сам і не зупинив їх біля дороги. За склом магазину хтось переставляв пляшки в холодильнику; Жульєн, помітивши Поля, коротко підняв руку.

Габріель глянув на каністри, потім на них.

— Усі три.

— Ми обіцяли, — сказав Поль.

— Знаю. Просто зараз обіцянки чомусь дивують більше, ніж раніше.

Він поставив каністри до стіни. Минулого разу між ними весь час залишалося кілька метрів порожнього асфальту. Тепер Габріель навіть не поглядав на зброю Поля.

— Бензину сьогодні не буде. Генератор жере більше, ніж мав би.

— Ми не по бензин. Поруч є магазин тканин. Хочемо подивитися, що залишилося.

— У бік старого кільця?

— Так.

Габріель показав рукою вздовж вулиці.

— Магазин не доходячи до наступного мосту. Далі я б не ходив. Учора там довго стояла машина, потім поїхала на північ.

— Хтось бачив людей? — запитав Поль.

— Ні. Тільки чули двигун.

Поль кивнув.

— Дякую.

— Повернете ще щось — узагалі почну вам довіряти, — сказав Габріель.

Марк підхопив порожній візок, який вони привезли із собою.

— Не звикай надто швидко.

Двері магазину тканин були замкнені. Поки Марк вовтузився із замком, Поль кілька разів озирався на порожню вулицю. Жандармів не бачили вже кілька ночей; останнє, що про них чули, — машини поїхали в бік траси на Ліон.

Метал скрипнув.

— Тихіше не можна?

— Можна. Але тоді будемо тут до ранку.

Замок нарешті піддався.

У магазині пахло пилом, деревом і старою тканиною. Рулони тягнулися рядами в темряву: сіре полотно, чорна підкладка, брезент, непромокальна тканина. На полицях стояли коробки з нитками, шнуром і металевою фурнітурою.

Марк спрямував ліхтар на чорні рулони.

— Оце Клер сподобається.

— Їй усе сподобається, — сказав Поль. — Потім вона пояснить, чому ми принесли не те.

— Отже, несемо достатньо, щоб хоч випадково вгадати.

У підсобці знайшовся низький візок. На нього навантажили перші рулони й коробки. Колеса скрипіли так, наче магазин протестував проти пограбування більше за колишніх господарів.

— Цей теж, — сказав Марк.

— Він мокрий.

— Висохне.

— Ти завжди так думаєш про речі?

— Досі працювало.

Першу партію довезли додому ще до півночі. По другу довелося повернутися. Коли вони нарешті закотили візок на подвір’я Дюпона, Марк сів просто на землю й витер лоб рукавом.

— Усе. Я більше не будівничий нової цивілізації.

— Ти був ним рівно дві ночі.

— І вже втомився.

Із будинку вийшла Клер і, побачивши тканину, зупинилася на порозі.

Одразу присіла біля рулону чорної підкладки, провела долонею по краю, потім потягнула до себе брезент.

— Де знайшли?

— У магазині, — сказав Поль.

— У якому?

— Завтра покажемо.

— Ні. Завтра принесете ще.

Марк тихо вилаявся.

Клер глянула на нього.

— Що?

— Нічого, мадам Клер. Я просто щасливий долучитися до великого текстильного майбутнього.

— Тоді підніми сірий рулон. Він не має лежати на мокрій землі.

Вона вже розкладала здобуте на дві купки: те, що годилося для одягу й щільних завіс, і те, що можна було пустити на господарські потреби. Поль дивився на неї й уперше подумав, що кожному новому мешканцеві кварталу поступово знаходилася справа. Ще кілька ночей тому вони просто ховалися по кімнатах. Тепер один рахував їжу, другий лагодив машину, третій сперечався через тканину.

Біля воріт загавкав собака.

Спершу один раз.

Потім іще.

Поль підвівся.

За воротами хтось бив долонею по металу.

Не швидко. Не вимогливо.

Наче людина вже не мала сил стукати.

— Відчиніть, — долинув із вулиці хрипкий голос. — Будь ласка.

Марк уже взяв карабін.