Розділ 7

До наступного вечора запас м’яса в підвалі помітно зменшився. Два пластикові ящики ще були важкі, але між пакетами вже виднілося дно. Марк присів поруч, підняв один за край і похитав головою.

— На два дні.

— На три, якщо розтягнути, — сказав Поль.

— Якщо розтягнути, люди почнуть рахувати шматки в чужих тарілках.

Аннет стояла у дверях з аркушем паперу й ручкою.

— А якщо Маель прийде не сам, цього й на два дні не вистачить?

На товарному терміналі біля залізниці ще залишалося багато м’яса — на найближчу ніч вистачило б із запасом, але весь цей запас залежав від генератора. Обслуговувати установку поки ніхто не вмів.

— Наступної ночі повернемося, — сказав Поль. — Візьмемо Марка, хай подивиться, що там із технікою.

— І Маеля, якщо прийде, — додала Аннет.

Вона зробила ще одну позначку, не піднімаючи очей від аркуша.

— І цього разу ти не йдеш сам.

— Не піду.

Аннет підняла погляд.

— Якщо план зміниться, повертаєшся й кажеш мені.

Поль відповів не одразу.

— Повернуся й скажу.

Нагорі скрипнули сходи. Дюпон спустився до підвалу, дослухав розмову й зупинився біля нижньої полиці.

— Спершу дізнаємося, скільки людей прийде й що в них залишилося. Потім вирішимо, що везти й куди.

— Їжу все одно не можна ховати, — сказала Аннет. — Інакше до ранку почнуться сварки.

Дюпон кивнув.

— Отже, не ховаємо. Але й не вдаємо, що проблеми немає.

Поль глянув на ящики.

— Полювання теж треба починати. М’ясо й кров не мають залежати лише від холодильників.

— Обговоримо, — сказав Дюпон.

Біля дальньої хвіртки спільного подвір’я заговорило одразу кілька голосів — знайомих і чужих.

Вітон підійшов до хвіртки, зазирнув у щілину між стулкою та стовпом.

— Маель. І з ним багато людей.

Дюпон підвівся з-за столу.

— Відчиняй.

Вітон відсунув засув. Хвіртка скрипнула, і на подвір’я ввійшов Маель.

На ньому була робоча куртка, за спиною висів рюкзак, карабін тримався на ремені. Маель коротко підняв підборіддя спершу до Поля, потім до Дюпона.

За ним ішли люди. П’єр — велетенський чоловік у потертому фартусі — тримався поруч із сином і двома доньками. Жінка з перев’язаною щокою вела за руку хлопчика років шести. Високий чоловік у кур’єрській куртці ніс маленьку валізу. Двоє мовчазних хлопців увесь час озиралися на вулицю. Останньою ввійшла Елоїза, старша сестра Маеля, з медичною сумкою на плечі.

— Жан Дюпон, — сказала вона, впізнавши старого.

— Елоїза.

Вони не обійнялися. Просто на секунду затрималися одне перед одним. Потім Елоїза побачила чоловіка з перев’язаною рукою й підійшла до нього.

На подвір’ї швидко стало тісно. Хтось упізнав сусіда й ніяково поплескав його по плечу. Вітон обійняв робітника у вицвілій сорочці.

— Живий.

— Поки що так, — відповів той.

Поль дочекався, коли за останнім зачинять хвіртку.

— Скільки вас?

— Дев’ятнадцять.

Поль на секунду розгубився. Він чекав з десяток, не більше. Аннет почула число й опустила погляд на свій аркуш.

— Нас тепер майже тридцять.

Маель поставив на кам’яний стіл важкий рюкзак.

— Двадцять чотири кілограми. Яловичина. Ми взяли свою частину з термінала.

Дюпон глянув на рюкзак, потім на людей за спиною Маеля.

— Отже, принесли не лише прохання.

— Тому й привів. Ми прийшли не з порожніми руками, — сказав Маель.

Люди заповнили подвір’я й чекали, хто заговорить першим. Дюпон вийшов трохи вперед.

— Нікого не просимо з’їжджати чи віддавати ключі. Ваші будинки залишаються вашими. Але якщо їжа спільна й захищаємося разом, треба знати, кому потрібна допомога і хто чим може допомогти решті.

Дюпон дочекався, поки стихнуть голоси.

— Їжу, чергування й роботу ділитимемо між усіма, — продовжив він. — І нам треба знати, де кожен проводить день і що має.

Високий чоловік у кур’єрській куртці запитав:

— А якщо хтось хоче залишитися в себе?

— Хай залишається, — спокійно відповів Дюпон. — До ваших будинків п’ять хвилин через сади. Але якщо прийдуть жандарми, дикі чи просто голодні люди, ви не залишитеся самі.

П’єр ступив до столу.

— У мене м’ясна крамниця на Жакоб. Холод там поки тримається. Якщо м’ясо спільне, зберігати й розбирати його треба як слід. Є холодильники, ваги й інструмент.