Розділ 6

У печері швидко стало ясно: цей голод не можна було перечекати.

Алісія сиділа біля стіни, обійнявши коліна. У животі тягло так, наче вона не їла кілька днів. Поруч лежав відкритий рюкзак: галети, горіхи, пакет із сушеним м’ясом. Від самого запаху її мутило.

Штефан дивився, як світла смуга біля входу повільно повзе по камінню.

— Я чую твоє серце, — сказав він Крістіанові.

Гід підняв очі.

— Сильно?

— Надто виразно.

Крістіан нічого не відповів. Його долоня затрималася біля ножа на поясі, але невдовзі він прибрав руку.

— Якщо зміниться ще щось, одразу кажи.

Із глибини печери знову долинув шурхіт. Цього разу ближче.

Алісія підвелася першою.

— Там тварина.

— Тоді йдемо разом, — сказав Штефан. — І не поспішаємо.

Крістіан увімкнув ліхтар на найслабшому режимі й приглушив промінь долонею. Вузька смужка світла ковзнула по мокрій стіні, вихопила тріщини й чорні калюжки на підлозі.

За кількома поворотами вони помітили тварину, що забилася в кам’яну кишеню. Одна задня нога була розсічена й погано слухалася.

Тварина спробувала підвестися, але посковзнулася на мокрому камені.

Алісія зупинилася.

— Це коза. Вона поранена.

— Козиця, — тихо виправив Крістіан.

Алісія глянула на нього.

— І що нам тепер із нею робити?

Швейцарець повільно зняв із рюкзака ремінь.

— Батько полював. Я знаю, як розбирати тушу.

Вона ковтнула слину.

— Тоді не муч її довго.

Крістіан і Штефан утримали козицю. Усе закінчилося швидко — настільки, наскільки могло.

Алісія відвернулася. Потім повернулася до рюкзаків і дістала два порожні термоси.

— Сюди?

— Так, — сказав Крістіан.

Кров була тепла. Алісія тримала термос так обережно, наче він міг розбитися від подиху.

Вони сіли біля дальньої стіни, подалі від світла при вході. Крістіан відкрутив кришку першого термоса, але пити не став. Спершу глянув на Штефана, потім на Алісію.

— Ніхто нікого не змушує. Якщо не зможете — відкладемо.

Штефан хитнув головою.

— Якщо я не зможу, мені стане гірше?

— Не знаю, — чесно відповів Крістіан. — Але чекати до ночі я б не став.

Алісія взяла термос. Кілька секунд дивилася на темну рідину, потім зробила маленький ковток.

Тіло відгукнулося раніше за думку. Тугий біль у животі послабшав. Шум у голові стих.

Вона заплющила очі.

— Ну? — запитав Штефан.

Алісія розплющила їх.

— Ненавиджу, що мені полегшало.

Він узяв термос із її рук і ковтнув сам. Повільно видихнув.

— Мені теж легше.

Крістіан пив останнім. Спершу зробив один обережний ковток, потім другий — уже надто великий. Коли Штефан потягнувся по термос, пальці Крістіана на мить міцніше стиснули метал.

Він першим це помітив і розтиснув руку.

— Решта на дорогу, — сказав Крістіан і закрутив кришку.

Відставив термос і розклав на чистій тканині кілька шматків м’яса.

— Потроху. М’ясо залишимо на дорогу.

Вони їли мовчки. Спершу повільно, майже через силу. Потім Алісія впіймала себе на тому, що надто міцно тримає шматок, і поклала його назад.

Крістіан помітив.

— Досить. Поки вистачить.

— Ти так упевнений? — запитала Алісія.

— Ні. Але вдавати, що ми знаємо, скільки треба, небезпечніше.

Сон прийшов швидко й важко.

***

Алісія прокинулася, коли печера вже стала чорною. Не від звуку — тіло саме виштовхнуло її зі сну. Штефан сидів біля входу й дивився на вузеньку смужку неба.

— Уже можна?

— Ще трохи, — сказав він. — Але я вже не відчуваю, що світло ріже очі.

Крістіан вийшов із глибини печери з рюкзаком на плечі. Виглядав напруженим, але тримався зібрано.

— До стоянки чотири години. Якщо ноги витримають, до світанку будемо внизу.

— А фургон? — запитала Алісія.

— Там. Білий фургон агентства, з логотипом на дверцятах. Ключі в мене.

Штефан глянув на нього.

— Коли дійдемо, за кермо сяду я.

Крістіан хотів заперечити, але передумав.

— Якщо дійдемо — сядеш.