Розділ 5

Штефан Амштад сидів серед решти туристів і досі не міг вирішити, чи задоволений цією поїздкою, чи дарма не послухав друзів, які радили цього разу поїхати кудись справді далеко. Останній місяць у розмовах раз у раз спливала Папуа — Нова Гвінея: один приятель надсилав фотографії джунглів, другий знайшов маршрут Новою Британією й запевняв, що Штефанові сподобається місце, де мобільний зв’язок зникає раніше, ніж закінчується асфальт. Він майже погодився. І все-таки вибрав Вануаз.

Тепер туристи вечеряли між наметами. Вітер майже вщух, у більшості куртки були розстебнуті. Липнева прохолода нагадувала про висоту, але вечір лишався м’яким. За наметами відкривалася долина. Небо ще було світле, а далеко внизу, біля підніжжя гір, у містечках один за одним засвічувалися вогні. Штефан час від часу дивився туди. З такої відстані людське життя здавалося впорядкованим: світлі нитки доріг, розсип вікон, поодинокі рухомі цятки фар. Саме сходження поки теж не вимагало від нього нічого особливого. Гарний маршрут, висота, ранній вихід, попереду льодовик — усе справжнє, але для людини, яка ходила в гори не перший рік, радше приємна робота, ніж випробування.

У Бадені на нього чекав звичайний понеділок: офіс, наради, люди, які знову чекатимуть від нього рішень. Робота йому подобалася, і повертатися до неї він не боявся. Дітей не мав, постійних стосунків — теж уже кілька років. Штефан рідко називав це самотністю; просто з поїздок йому зазвичай доводилося повертатися до того самого життя, з якого він поїхав. Він перевів погляд на людей поруч і подумав, що, можливо, цього разу саме спокою й хотів.

Крістіан рівніше поставив казанок.

— Якщо так і залишиться, вранці вийдемо вчасно, — сказав він.

Клаус глянув на бліде небо над хребтом.

— Мені не подобається це «якщо».

— У горах це головне слово, — відповів Крістіан.

Марта тихо засміялася й простягнула синові кухоль. Томас обхопив його долонями, зігріваючи пальці.

Перед відпусткою Штефан майже тиждень передавав справи заступникові й усе одно вранці побачив два повідомлення з позначкою «терміново». На перше відповів. Друге залишив до понеділка.

Тут усе було простіше. Крістіан казав, куди йти. Погода вирішувала, чи можна йти взагалі. Штефан спершу збирався пройти маршрут самостійно, але, побачивши льодовикову ділянку, вирішив не плутати самостійність із дурістю й найняв місцевого гіда.

— Ти знову дивишся на їжу так, наче вона тебе образила, — сказав Деніел.

Алісія підняла голову від своєї миски.

— Бо це макарони, які вдають із себе вечерю.

— Це гаряча їжа на висоті.

— Одне іншому не заважає.

Деніел похитав головою й продовжив їсти. Штефан мимоволі всміхнувся. Алісія Морган дратувала його мало не з першої години.

У дев’ятнадцять вона вже навчалася в Оксфорді й вимовляла назву університету так буденно, наче йшлося про найближчий магазин. Мала неприємну звичку ставити запитання, а після відповіді ще секунду дивитися на людину, ніби перевіряючи, чи та справді зрозуміла власні слова. Іноді перебивала. Іноді сперечалася там, де можна було просто кивнути. І надто добре знала, що розумна. При цьому вранці першою допомогла Марті підтягнути ремінь рюкзака, на складній ділянці не попросила Крістіана знизити темп і пів години тому сама пішла поправляти відтяжку, хоча Деніел запропонував зробити це за неї. Штефан іще не вирішив, що в ній дратувало більше — зухвалість чи те, як природно вона з нею жила.

Темне волосся спадало на скроні й трохи вилося від вологого повітря. Сіро-зелені очі примружувалися, коли вона слухала. Вона була симпатична — це Штефан відзначив із перших хвилин. Потім побачив, як Деніел звичним рухом забрав у неї порожній кухоль, а вона, не дивлячись, поклала йому долоню на плече.

Шкода, подумав тоді Штефан. І на цьому все.

Десь далеко за хребтом з’явився низький гул. Штефан спершу вирішив, що звук приніс вітер. Потім підняв голову. Крістіан теж замовк і прислухався. Гул долинав звідкись здалеку, рівний, майже незмінний, наче в одній із долин працювала велика техніка.

— Що це? — запитав Деніел.

Крістіан іще трохи послухав.

— Не знаю.

— У долині щось працює? — запитав Клаус.

— Можливо.

На цьому розмова майже скінчилася. Гул залишився тлом, і невдовзі вони перестали звертати на нього увагу.

— Штефане, — покликала Марта. — А чим ти займаєшся, коли не ходиш у гори?

Він опустив погляд до миски.

— Промислова автоматизація. Керую міжнародними проєктами.

Клаус зацікавлено повернувся до нього.

— Інженер?

— За освітою — так. Зараз більше людей і таблиць, ніж справжньої техніки.

— Роботи? — запитав Томас.

— Іноді. Частіше щось нудніше.

Хлопчик явно розчарувався, і Штефан усміхнувся.

Деніел потягнувся по шоколад.

— І після цього ти витрачаєш відпустку, щоб утомитися ще більше?