Розділ 2

Тієї ночі крик більше не повторився. Поль і Аннет ще довго прислухалися до подвір'я, а потім таки заснули.

Наступного ранку Поль прокинувся раніше за будильник. Електрика вночі зникла лише на пару годин; на ранок із кухні знову долинало рівне гудіння холодильника. На телефоні знову з'явилися дві поділки сигналу, хоча зв'язок то відновлювався, то зникав. Він лежав нерухомо, прислухаючись до себе. Важкість у голові минула. У м'язах не було ні ломоти, ні втоми — лише спокійна, пружна сила, наче він уперше за кілька років виспався.

Аннет уже не спала. Сиділа на ліжку, підібгавши ноги, й дивилася на лляну фіранку біля вікна.

— Полю, подивися.

— На що?

— На штори.

Він підвівся на ліктях. Сірий льон більше не був просто тканиною. Поль бачив переплетення ниток, темні ворсинки, крихітну складку біля шва. У смузі світла повільно плавав пил. Кожна порошинка була чітка, окрема. Аннет повернула до нього обличчя.

— Я пам'ятаю конспект краще, ніж мала б. Не кожну кому. Але наче хтось у голові розклав усе по папках.

— Це добре?

— Не знаю. Мені від цього страшно.

Вона глянула на вікно.

— І світло. Від нього не болить, як учора. Просто… ніби лізе в голову.

Поль встав і щільніше запнув штору. У кімнаті стало сіро.

— Так краще?

— Набагато.

На кухні він відчинив холодильник. Усередині стояла тарілка з половиною вчорашнього стейка. М'ясо встигло потемніти по краях, м'ясний сік застиг тонкою плівкою. Поль затримався перед ним довше, ніж хотів. Рот одразу наповнився слиною.

— Не дивися так, — сказала Аннет із дверей.

Він озирнувся.

— Як?

— Наче це не стейк, а відповідь на всі запитання.

— Можливо, це і є відповідь.

— Полю.

— Жартую.

Але тарілку він усе одно дістав.

Телефон задзвонив близько десятої. На екрані з'явилося ім'я Марка. Поль увімкнув гучний зв'язок.

— Ти вдома? — запитав Марк замість привітання. Голос у нього був зібраний, говорив він надто швидко. — Двері замкнені?

— Вдома. Що сталося?

На тому кінці щось із важким дзвоном ударилося об метал.

— Я вранці прийшов у гараж, узявся за коробку передач від старого «Сітроена» й зрозумів, що бачу її зовсім інакше. Раніше довелося б розбирати й перевіряти все крок за кроком. А тут покрутив, глянув на кріплення — і за кілька хвилин уже знав, із чого почати. Наче все саме склалося в голові.

Він на секунду замовк.

— І це ще не все. Я порізав палець об капот. Сильно. А за пів години від порізу майже нічого не лишилося.

Поль глянув на Аннет.

— Зовсім нічого?

— Зараз тільки слід.

Аннет повільно сіла за стіл.

— І сонце, — вів далі Марк. — Воно мене просто випалює. Я закрив бокси, сиджу в темряві. І ще… у мене в холодильнику бутерброд із шинкою. Від хліба нудить. А від м'яса — ні.

— Зі світлом у нас те саме, — сказав Поль. — З їжею поки не розібралися — саме пробуємо. Щодо рани теж не знаю.

Марк помовчав.

— Прекрасно. Тобто не я один збожеволів.

— Не кажи так.

— А як казати? Ми за ніч стали сильніші, швидші. Сонце ріже очі. Рани загоюються. Це не застуда, Полю.

— Братові дзвонив? — запитав Поль.

— Дзвонив. Потім заїхав до нього дорогою в гараж. Квартира порожня, машини немає. Рюкзака й куртки теж. Ні виламаних дверей, ні слідів бійки.

— Отже, поїхав.

— Схоже. Тільки я не знаю куди.

Поль помовчав.

— Марку, сам теж не виходь, — сказала Аннет. — Поїж того, від чого не нудить. І не пробуй перевіряти, наскільки ти тепер швидкий чи сильний.

— Це наказ юриста?

— Поки що прохання людини, яка теж нічого не розуміє.

Він видихнув.

— Гаразд. А ви що робитимете?

За зачиненим вікном білів день.

— Поїдемо до лікарні. Спробуємо дізнатися, що відбувається.

— Тільки не геройствуйте.

— Це ти мені кажеш?

— Саме тому й кажу.

Коли дзвінок обірвався, на кухні стало дуже тихо. Аннет торкнулася кінчиками пальців його руки.

— До лікарні?

— Думаю, так. Якщо хтось уже зрозумів, що з нами відбувається, то, найімовірніше, там.

— А якщо там скажуть, що це заразне?

— Тоді повернемося додому й вирішуватимемо, що далі.