Клієнт

Михаїл дивився на Новий Єрусалим з великого вікна. Світло лилося ніби звід усюди. Воно переливалося на золотих дахах і стінах величних будинків. Прозорими вулицями ходили десятки тисяч перехожих. Кожного з них огортав саван зі світла. Разом вони утворювали живий яскравий потік.
- Петрос чекає.

          Михаїл озирнувся. Секретар вказав на відчинені двері. Петрос сидів за великим білим столом. Як і кожний керівник, він носив на грудях срібний хрест. Петрос керував відділом ангелів, які супроводжували праведників у Святе місто – Новий Єрусалим. Він очолив цей відділ після служби в підрозділі боротьби з демонами.

Михаїл виструнчився перед столом. При попередньому шефові, він міг відразу сісти. Але зараз доводилося чекати дозволу. Петрос запровадив у відділі майже військову дисципліну.   
- Сідай, Михаїле.

Ангел опустився в біле крісло.
- Є завдання, - Петрос підсунув папку.

          Михаїл швидко пробігав поглядом сторінки особової справи. З кожним рядком його очі округлялися.
- Вбивства, розбої, - він перегорнув сторінку, - геноцид, гоніння християн, знищення політичних опонентів – класичний диктатор.   
- Саме так.
- Але це не наш клієнт. У Книзі Життя нема його імені.
- Знаю. Та наказ прийшов з самої гори, - Петрос благоговійно підняв очі. – Справа на особистому контролі.
- Справді? – спантеличено мовив Михаїл. – Що я маю робити?
- Якщо клієнт покається, привести його сюди.
- Якщо не покається?
- Ти повернешся ні з чим. Нажаль.

          Ангели мовчали.
- Це не все, - сказав Петрос.
- Інший клієнт?
- Ні.

          Петрос натиснув кнопку і підвівся. Михаїлу довелося також встати. В кабінет зайшов секретар: молодий ангел з великими очима. Він став поруч з Михаїлом.
- Це стажер Лука, - сказав Петрос. – Маєш показати йому, як працює наш відділ. Молодь повинна вчитися у найкращих.
- Вітаю, - мовив Лука усміхаючись.

          Вони потисли руки.
- От і добре, - мовив Петрос. – Покваптеся, клієнту залишилося кілька годин.

          Михаїл взяв папку і вони вийшли. У приймальні, їх чекав відчинений ліфт. Кабіна ліфта мала білі стіни з єдиною кнопкою. Михаїл натиснув її. Двері зачинилися і вони відчули легкий поштовх.
- Можна? – Лука вказував на особову справу.

          Михаїл передав папку. Стажер заглибився в читання.
- «Надто довго їдемо, - думав Михаїл. – Ми мали б вже бути на місці».
- Він самотній.
- Що?
- Все життя Диктатор відчував самотність, - сказав Лука. – Він хотів, щоб його любили.
- Насиллям нікого не змусиш любити. Він про це знав. Тому йому немає виправдання.
- Звісно, - кивнув стажер і ліфт зупинився.
- «Як вчасно», - подумав Михаїл і взяв Луку за лікоть. - Говоритиму тільки я. Ти просто дивись і вчись. Зрозумів?
- Так.     

          Двері відчинилися. Вони опинилися у спальні з великим ліжком. Медичні прилади виглядали тут зовсім недоречними. Вони були приєднані до немічного старого. Поруч стояли двоє чоловіків.
- Він справді нас не чує? – запитав старший.
- Так, - кивнув молодший. – Але яка різниця? Він все-одно помре.
- Ти його погано знаєш. Цей покидьок викрутиться з будь-якої халепи.
- Не цього разу.
- Сподіваюся. Замов йому найдорожчу труну.
- Вже готова. Ми поставимо її в найбільшому театрі столиці і оголосимо триденну жалобу. Церемонія поховання транслюватиметься по всім каналам.
- Чудово. Сьогодні закінчу текст промови. Треба запевнити народ, що при моєму керівництві державний курс не зміниться.
- Його дочці це не сподобається. Вона хоче зайняти його місце.
- Вона дурепа. Все життя провела за кордоном. Вона чужа для всіх. Я, єдиний кандидат.

          Чоловіки пройшли повз ангелів не помітивши їх.  В кімнаті запала тиша. 
- З такими друзями і ворогів не треба, - сказав темний ангел. Він майже зливався з напівмороком кімнати. – Що ти тут робиш, Михаїле?
- Я не звітую перед тобою, Рімасе.
- Я просто спитав, - темний ангел подивився на стажера. – Новенький. Як тебе звати?
- Не розмовляй з ним, - наказав Михаїл.
- Навіть ім’я не можна запитати? – зітхнув Рімас.
- Ти знаєш правила: тобі дозволено знати лише те, що відкрито колись.
- Мене звати Лука. Я, стажер.
- Або повідомлено добровільно, - засміявся Рімас. - Ти такий формаліст, Михаїле.
- Хто ви? – прохрипів Диктатор, не давши Михаїлу відповісти.

Хворий переводив погляд з одного ангела на іншого.     
- Люблю запах страху, - нахилившись над Диктатором, Рімас шумно втягнув повітря. – Я прийшов за тобою, чоловіче. Ти добре служив нашому господарю. Скоро ми відправимось у довгу подорож. Тобі вона не сподобається. Обіцяю.
- Ні, - заскімлив Диктатор. – Я не хочу помирати.
- Завжди те саме. Нудно, - зітхнув Рімас. – Всі не дочекаються коли ти здохнеш, брате. Ти всім набрид.  
- Не переходь межі, Рімасе, - сказав Михаїл. – Не можна вбивати останню надію.  
- Гаразд. Але він мій. У Книзі Життя нема його імені.  
- Бог вирішує.
- Він мій і ти це знаєш, - Рімас стис кулаки і відступив на кілька кроків.
- Ви не такі як він, - Диктатор дивився на світлих ангелів. – Врятуйте мене від нього. Будь-ласка.  
- Ми не маємо права, - сказав Михаїл. – Ніхто не йде на Небеса без покаяння.
- Так, я чув таке, - Диктатор перестав плакати. – Я маю визнати перед Богом, що прожив життя не так як треба. Та мені нема за що вибачатися. Я намагався зробити життя кращим у своїй державі.
- І вбив купу народу, - сказав Рімас. – Ти ж бачиш, Михаїле. Він не вважає себе у чомусь винним. Отже, він наш.
- Сюди йдуть, - сказав Лука.

          Відчинилися двері. В кімнату зайшла молода жінка. Вона завмерла на порозі, ніби не наважуючись підійти. Диктатор ніяк не відреагував. Заплющені повіки навіть не ворухнулись. Дівчина підсунула стілець і сіла.
- Хто це така? – запитав темний ангел.
- Треба краще знати свого клієнта, Рімасе, - Михаїл вказав на фото біля ліжка. На ньому Диктатор тримав на руках усміхнену маленьку дівчинку. – Це його онука.
- Маячня, - невпевнено мовив Рімас. – Я знаю всіх його онуків-вишкребків. Дівчат серед них немає.
- Її звати Олена, - Лука перегорнув сторінку особової справи Диктатора. – 35 років. Працює дитячим лікарем у державній лікарні. Після школи відмовилася від статусу, грошей, змінила ім’я і виїхала в іншу країну. Вона зробила все, щоб про неї забули і не пов’язували з Диктатором.