12. Кафе – кава

Дивна, трохи знервована дівчина сиділа в кафе біля готелю «Гранд». Її світло-малинові кінчики каштанового волосся хвилями спадали по спині. Червона, але не яскрава помада на губах, темні окуляри, під якими сховалися зелені очі. Здавалося, у її житті все просто чудово: брендовий одяг, якісна косметика. Але, якщо зняти окуляри й відкинути всю цю розкіш, залишиться лише сумний погляд.

Підхід до її роботи залишиться незмінним.

Зовсім несподівано до цього кафе вбіг капітан Лука.

− Вибачте, − звернувся він до офіціантки. − Де я можу знайти Кріс?

− Кріс - це я, − зі здивуванням вимовила офіціантка.

− Мені потрібно з вами поговорити.

− Вибачте, але я працюю, давайте після? − Кріс відійшла подалі від поліцейського і продовжила розносити замовлення.

Її тендітні жіночі руки приносили все, що вимагали клієнти. Частіше кава, ніж інше, тому це місце прозвали кафешкою, хоч раніше вважали рестораном. Як виявилося, відкривати ресторан поряд з офісною будівлею – не найкраща ідея.

Лука сів за перший столик, що трапився.

− Ну, здрастуйте, Лука, − загадковим і принадним голосом промовила дівчина, за столик якої, так неввічливо, сів капітан.

− О, ми знайомі? – здивувався він.

− Я знаю ваше ім'я, а ось ви навряд, − посміхнулася дівчина.

− А, здається, згадав, це ви були на Гладійських островах, чи не так?

− Так, я.

− Може тоді назвете своє чарівне ім'я? І якщо не секрет, скільки вам років?

− Ну, нетактовне питання, але, завдяки вашим чудовим і яскравим карим очам, я вам це пробачу та відповім, − дівчина допила каву та встала з-за столу.

− Куди ви? – стривожився Лука.

− Мені потрібно на хвилинку відлучитися, але я повернуся.

Дівчина не взяла з собою сумку, вона просто вийшла через службовий вхід і потім повернулася.

− Мені треба йти, − сказала вона, повернувшись, − Домініка, 21, вам, мені здається, 23?

− Так, але як ви вгадали? – здивувався Лука.

− Жіноча інтуїція та корисні зв'язки, − вона збрехала, якби справді перевіряла інформацію про нього, то не зустрілася б з ним більше.

Дівчина пішла з кафе так, наче її й не було.

− Допоможіть, Кріс мертва! – почувся жіночий крик. Лука зірвався з місця і кинувся туди, звідки долинав голос.

− Дванадцята, пропустив, − мучивсь Лука, сидячи у відділенні та гортаючи справи кілера.

− Так, упустив, але ж ти кажеш, що нічого дивного не було, − намагався заспокоїти його Ян.

− Було, − згадав Лука, − але та дівчина не встигла б знайти зброю і вбити офіціантку.

− Про кого ти?

− Та, ні, не важливо.

Капітан підвівся з крісла і підійшов до вікна, дивлячись у яке можна було побачити красу нічного Мустьєра. Це маленьке та привабливе містечко так і захоплює дух, туристи з усіх країн поспішають побачити ніч на його спокійних вулицях. Спокійних – на перший погляд. Якщо придивитися краще, можна побачити все те беззаконня, що твориться там з ранку до глибокої ночі. Не дивлячись на розміри міста, в ньому розмістилися сотні багатіїв, здатних заплатити за кожну незручну людину. Але й вони розуміють, що прибирати треба лише особливих. Тих, хто справді цього вартий.

− А в думках все мелькає блакитне плаття, нігті кольору червоного і червона помада, − задумливо промовив капітан, коли і Ян пішов додому, − Час.