20.Вбивство в купе

П'ятничного вечора, на станцію прибув останній потяг. Теплий літній вітер ніжно розвіював і без того розпатлане каштанове жіноче волосся. Поправляючи окуляри, що сповзали з її носа, дівчина й уявити не могла, що хтось не доїде до узбережжя. Нервово перебираючи поділ ніжно-блакитної сукні вона вже передчувала ту мить, коли її, втомлені від постійного бігу, ноги поринуть в прохолодну воду океану.

Стиснувши в руці сумку, дівчина зайшла у своє купе, орендоване цілком її компанією. Після двох років без відпочинку компанія силоміць відправила робітницю у відпустку. Тому, що втома сильно позначилася на її роботі.

У купе було порожньо, провідниця запропонувала зачинити двері й дівчині нічого не залишалося, тільки як погодитись і лягти спати.

Десь на півдорозі, яку вони мали проїхати за одну тільки ніч, почувся брязкіт розбитого скла.

І вже вранці на станції «Вільнюс» поліція виламала, зачинені зсередини, двері.

На білому простирадлі лежало бездиханне тіло дівчини, на вигляд років 20-25. У скроні застрягла до болю знайома, за замовними вбивствами, куля.

− Отже, ви стверджуєте, що нічого не чули? − спитав капітан поліції Лука.

− Так, саме це я й говорю. Можна розпитати сусідні купе.

− Що ж, товаришу капітане, дозвольте мені зайнятися опитуванням свідків, що залишилися, − з надією і наївністю попросив лейтенант Ян.

− Тільки лейтенант, без зайвого роздратування мене. Інакше, Яне, тобі доведеться до кінця своїх днів сидіти серед паперів.

− Дякую товаришу Лука. Я вас не підведу, – і Ян пішов у сусіднє купе.

− Хм, − Лука потер очі й знову глянув на труп і на провідницю, − Ви казали, вона відразу лягла спати, чому ви тоді викликали поліцію?

− Вона не відкривала, не відповідала ось ми й вирішили перестрахуватися, як бачите, не дарма, − заїкаючись промовила налякана провідниця.

− Так, що ж, йдіть, ми тут попрацюємо небагато, – відповів Лука, пропускаючи у купе двох людей у рукавичках.

Провідниця миттю пішла.

− Двадцята, − з сумом відзначив експерт.

− Так, чудова робота, кілер Зая, чудова. Навіть я не потрапив би у скроню дівчини, яка при цьому перебувала в поїзді, що рухався на швидкості, − з якимось захопленням відзначив Лука. Але недовго він захоплювався, із сусіднього купе почувся жіночий крик.

− Ян, чорт забирай, що ти твориш? − Закричав Лука, увірвавшись у купе.

Дівчина сиділа на ліжку і зі страхом дивилася на Яна, який намагався видавити зі свідка хоч якусь інформацію. Але все було марно. Дівчина їхала до лікарні, робити операцію на голосових зв'язках. Завдяки Яну все тільки погіршилося.

− У якому лісі тебе закопати? − ледве стримував себе Лука.

− Я до чого? Вона не сказала, що в неї проблеми з голосом, я думав вона просто говорити не хоче, − став виправдовуватися Ян, він вчинив вкрай безглуздо, чого він хотів досягти за допомогою свого пістолета?

− Я все розумію, але, навіщо ти дістав пістолет і направив його на дівчину? Чим би тобі це допомогло? − дивувався Лука.

− Я сподівався, вона злякається і все розповість, − відповів Ян, виходячи з поліцейської машини, − І в мене, між іншим, вийшло.

− Так, але якою ціною? Тепер доведеться платити за її операцію, – сумно підсумував капітан.

– Хм, – засмутився лейтенант.

Вони якраз дісталися відділення. Капітан поліції Лука вже давно займається справами кілера Заї. Ще коли перша справа потрапила до нього на стіл, він сильно зацікавився.

Це була справа про молодого хлопця, якого знайшли серед сміттєвих баків. Пам'ятається, назву їй дали: «Простота, що вбиває». Щось подібне.