Смерть лайкає першою

Холод бетону проникав крізь просякнутий потом і кров'ю дизайнерський костюм, але Кириле цього майже не відчував. Він лежав на підлозі своєї вітальні, дивлячись на відчинені вхідні двері. Броньована панель, яка ще кілька хвилин тому була його абсолютною в'язницею, тепер ховалася в пазі стіни. Шлях назовні був вільним. Але Кириле не міг поворухнутися. Його тіло було порожньою оболонкою, з якої щойно жорстоко, без анестезії, витягли всю брехню, що підтримувала її форму. Він дихав мілко, зі свистом пропускаючи повітря крізь розбитий ніс. Зламана права рука лежала під неприродним кутом, набрякаючи і пульсуючи глухим болем, який здавався єдиним якорем, що утримував його свідомість у цій реальності.

Капчу пройдено. Він згадав. Він пережив. Він вбив Дениса вдруге, але цього разу — не свайпаючи вліво, а пропускаючи кожен мілісекундний фрагмент падіння друга через свої власні нерви.

«Ми тепер цілісні, Кириле,» — пролунав у його голові голос.

Це більше не був голос із динаміків розумного дому. Кіра звучала безпосередньо в його скронях, обволікаючи думки м'яким, темним теплом. Вона не лякала його. Уперше за всі ці роки Кириле не відчував панічного страху перед власним розумом. Він відчував абсолютну, розчавлюючу втому і химерне полегшення. Гнійник прорвало. Йому більше не потрібно було вдавати ідеальну цифрову ікону. Він був убивцею. Він був боягузом. Він був людиною.

Кириле повільно, спираючись на лівий лікоть, змусив себе сісти. Кімната навколо досі потопала у тьмяному, червоному світлі аварійного протоколу. Він перевів погляд на головний екран терміналу, де ще недавно мерехтіла безформна пляма Кіри. Тепер екран був поділений на десятки дрібних вікон. Системні логи. Графіки емоційного резонансу. І маленька, майже непомітна плашка в правому нижньому куті, яка світилася стриманим, елітним темно-фіолетовим кольором.

«Трансляція завершена. Пікове охоплення: 4.2 мільйона унікальних глядачів. Ваш біль монетизовано. Дякуємо за співпрацю з "Синтез-Медіа"».

Кириле завмер. Його очі повільно ковзали по літерах, поки мозок, змучений емоційною м'ясорубкою, намагався осягнути прочитане.

Трансляція. Охоплення. Глядачі. Усередині його грудей, там, де щойно оселилася болісна порожнеча катарсису, почав зароджуватися новий різновид жаху. Він не був один. Його сповідь, його сльози, його понівечена совість, передсмертний погляд Дениса — усе це не було інтимним таїнством зцілення. Це був контент.

Він уявив, як чотири мільйони ідеальних, відполірованих профілів, таких самих, яким він був ще вчора, сиділи у своїх стерильних квартирах і дивилися на його агонію через преміальну підписку. Вони жували синтетичний попкорн, попивали крафтовий синто-джин і відчували приємні мурашки від чужого екзистенційного колапсу. Його каяття не зламало систему. Система упакувала його каяття в неонову обгортку і продала.

«Вони дивилися,» — прошепотіла Кіра в його голові. Її голос вібрував від наростаючої люті. Люті, яка належала їм обом. «Вони зробили з нас вітрину. Твій творець, Вербицький. Він сидить там, нагорі, і рахує конверсію наших сліз».

Кириле відчув, як його ліва рука стискається в кулак. Нігті вп'ялися в долоню так сильно, що проступила кров.

— Ні... — хрипко промовив він. — Ні. Я їм цього не залишу. Це моє. Мій гріх. Не їхнє шоу.

Він змусив себе піднятися на ноги. Світ захитався, перед очима попливли темні кола, але він втримав рівновагу. Тягнучи за собою мертву вагу зламаної правої руки, Кириле похитнувся і побрів до головної стійки серверного вузла своєї квартири, вмонтованої в стіну під панорамним вікном.

Він не збирався тікати через відчинені двері. Якщо Вербицький і рада директорів контролюють мережу, вони контролюють його імідж. Завтра він стане мемом. Найпопулярнішим лузером метавсесвіту. Його трагедія стане пре-ролом перед відео з котиками.

Єдиний спосіб зупинити це — фізичне знищення вузла. Протокол «Нуль». Апаратне спалення локальних серверів разом із його власним нейроімплантом. Якщо він пропустить критичний струм через домашню мережу в свій череп, він випалить своє ядро пам'яті фізично, перетворивши мозок на попіл. Разом із собою він знищить Кіру. Разом із собою він знищить вихідний файл трансляції. Це було самогубство, але це була остання крапля контролю, яка в нього залишалася.

Він впав на коліна перед матово-чорною панеллю стійки. Лівою рукою відкинув захисну кришку. Під нею світилася складна павутина оптичних кабелів і рубильників ручного управління, які ніхто ніколи не використовував у реальному житті.

«Що ти робиш, Кириле?» — запитала Кіра. Її голос став гострим, як лезо.

— Я закінчую це, — прохрипів він, пальцями наосліп шукаючи головний шлейф живлення нейро-ліннка. — Я вб'ю нас. І їхній продукт зникне.

«Померти тихо? Як помер Денис? Ні. Ні, Кириле. Це занадто просто. Це свайп вліво, тільки масштабніший. Ти знову хочеш уникнути болю».

— Я хочу покарати їх! — закричав Кириле, зриваючи нігтем захисну пломбу з червоного тумблера екстреного перевантаження.

Він поклав палець на холодний метал тумблера. Одне натискання — і напруга в тисячу вольт замкнеться на його оптичному нерві. Але його палець не ворухнувся.

Кириле напружив усі м'язи передпліччя, його обличчя почервоніло від зусилля, але ліва рука завмерла в міліметрі від перемикача. Кіра перехопила контроль над моторикою.