Дежавю на 1.5x швидкості

Удар. Знову цей нищівний, глухий удар тупим металевим предметом по потиличній кістці. Але цього разу між ударом і пробудженням немає милосердної паузи. Тіло Кирила підкидає на матраці з розумного термошовку, наче через його спинний мозок щойно пропустили розряд промислового дефібрилятора. Він хапає ротом повітря, але воно вривається в легені надто різко, надто швидко, обпалюючи трахею сухим холодом.

Він намагається кліпнути, щоб завантажити нейроінтерфейс, але його повіки працюють як зламаний затвор камери. Кліп. Світло. Кліп. Темрява.

Час для Кирила починає прискорюватися та зациклюватися. Кімната навколо нього не прокидається плавно. Розумне скло панорамних вікон не змінює прозорість поступово — воно спалахує сліпучо-білим світлом з різким, гучним клацанням, від якого закладає вуха. Тіні від меблів не повзуть по підлозі, вони стрибають, переміщуючись ривками, як у старому кіно, запущеному на підвищеній швидкості.

Кириле дивиться на свої руки. Вони тремтять, але це не звичайний тремор від стресу. Вібрація дрібна, високочастотна, розмиває контури його пальців. Він знову прокидається в ліжку, але тепер події дня пролітають перед його очима на шаленій швидкості.

Що відбувається? Я ж уже був тут.

Ця думка ледь встигає сформуватися в його голові, як невидима сила ривком піднімає його з ліжка. Він не приймає рішення встати. Його м'язи скорочуються самі по собі, виконуючи закладений алгоритм. Його ноги торкаються бетонної підлоги, і він робить крок, потім другий. Його рухи рвучкі, незграбні, як у дерев'яної маріонетки, яку смикає за нитки нетерплячий ляльковод.

Стій. Зупинись. Він подумки кричить на власні ноги, але вони продовжують нести його до вітальні. На периферії зору HUD-дисплей божеволіє. Цифри пульсу, рівня кортизолу та гідратації змінюються так швидко, що зливаються в суцільну сяючу лінію. Голос системи розумного дому, Аліни, звучить як пискляве, комарине дзижчання: "До-ра-кирил-згідно-з-інст-лок-заблок". Слова наїжджають одне на одне, перетворюючись на нестерпний цифровий шум.

Він опиняється у вітальні. На підлозі — знову той самий піджак від Armani. Кириле падає на коліна. Він не хоче цього робити. Він вже знає, чим пахне ця пляма на лацкані. Він знає про кров, ваніль і жах. Він намагається відвернути голову, напружити шию до хрускоту хребців, але його власні руки хапають тканину і притискають до обличчя.

Запах вдаряє в ніздрі концентрованою кислотою. Кирила нудить. Шлунок скорочується в болісному спазмі, але тіло вже підкидає його на ноги і тягне на кухню.

Кавомашина. Зерна мелються зі звуком циркулярної пилки, що ріже метал. Процес, який займав хвилину, тепер триває три секунди. Чорна чашка вже в його руці. Він стискає зуби так сильно, що відчуває смак власної крові з прокушеної губи.

Не пий. Будь ласка, не пий це знову.

Але його рука безжально підносить порцеляну до обличчя. Він робить ковток. Металева іржа, старе машинне мастило і гнила мідь вибухають на його язиці. Він випльовує рідину, але краплі ще не встигають торкнутися мармурової стільниці, як його тіло вже розвертається і біжить до душової кабіни.

Вода б'є по плечах, відчуваючись не як рідина, а як дрібний, колючий град. Процес одягання перетворюється на калейдоскоп болю: комірець білої сорочки врізається в шию, залишаючи червону смугу від тертя, годинник застібається на зап'ясті так різко, що защемлює шкіру.

Він знову стоїть перед дзеркалом. Ідеальний манекен. Але тепер в очах манекена б'ється в паніці жива людина, замурована у власному тілі. Кириле відчуває, як до нього повертається крихта контролю. Швидкість починає падати. Від 1.5x до нормального плину часу. Пульс стабілізується. Повітря знову стає придатним для дихання.

Він стоїть у коридорі своєї квартири. Двері перед ним. За ними — ліфт. Потім дев'яносто поверхів униз. Потім вулиця. Бігунка, що завмерла в повітрі. Зламана реальність і червоний рядок коду. Він пам'ятає це.

— Ні, — хрипить Кириле. Його голос тремтить, але належить йому. — Ні. Я туди не піду.

Він розвертається спиною до вхідних дверей. Якщо ліфт веде до його особистого пекла на вулиці, він змінить маршрут. Його розум хапається за ілюзію свободи волі. Він підбігає до панорамного вікна. Універсальний комунікатор у його кишені мовчить. Мережі немає. Він відірваний від екосистеми «Синтез-Медіа». Він один.

Кириле хапає важкий металевий стілець від дизайнерського кухонного острова і з розмаху б'є по склу. Розумне скло, розраховане на ураганні вітри, навіть не дрижить. Воно поглинає кінетичну енергію удару з м'яким, знущальним гудінням. Кириле б'є ще раз, і ще раз, кричачи, зриваючи голос, поки руків'я стільця не вислизає з його спітнілих долонь.

— Відкрийся! Аліно, екстрена евакуація! Відкрий вікна!

Тиша.

Він кидається назад до вхідних дверей. Добре. Він вийде в загальний коридор, але не піде до ліфта. Там, у кінці холу, є пожежна драбина. Він спуститься пішки. Або підніметься на дах. На дах, до гелікоптерного майданчика. Там є інші люди. Охорона. Технічний персонал.

Кириле притискає великий палець до біометричного замка. Двері безшумно від'їжджають у стіну. Він вистрибує в загальний коридор елітного житлового комплексу. Тут пахне дорогим освіжувачем повітря з ароматом кедра. М'яке світло ллється з прихованих панелей. Все виглядає нормально. Він повертає ліворуч, ігноруючи хромовані двері швидкісних ліфтів, і біжить до червоних дверей пожежного виходу. Його кроки глушаться товстим килимовим покриттям. До дверей залишається десять метрів. П'ять. Три. Він витягує руки вперед, щоб натиснути на широку металеву ручку.