Частина 8

Я розвернулася і, не озираючись, пішла геть. Кожен крок лунав гучним відлунням у голові. Серце билося, як скажене, а всередині зростав крижаний жах.  

Вулиця здавалася довшою, ніж зазвичай. І темнішою. Кожна тінь викликала неприємний холодок у спині.  

Коли я нарешті зайшла в хату, то зачинила двері на засув і повільно сповзла по стіні.  

Галя стояла біля вікна. Я бачила її. Я ж бачила її…  Але ж… її більше немає...  Галі більше немає..

Сестри назавжди... Я згадала нашу клятву, обіцянку, яку ми дали одна одній, ще тоді, коли вірили, що майбутнє належить нам:

"Куди я — туди і ти. Куди ти — туди і я."

Це моторошне усвідомлення проникло в кожну клітинку мого тіла. Раптом нічну тишу порушив глухий стукіт у двері. Я кинула швидкий погляд – і там, в коридорі, нікого не було. 

Піднявшись на ноги, я побігла у кімнату, стрибнула у ліжко, одразу ж накрившись товстою ковдрою та заплющивши очі, намагаючись не чути нічних звуків.

Незабаром я почула повільні, ледве помітні кроки в порожньому коридорі. Ручка дверей повернулася, і двері зі скрипом відчинилися. В той момент я відчула, як щось, немов тінь, почало занурюватись під ковдру,  а потім почула хрипке дихання, що прошепотіло ледве чутно:  
 
— Куди ти — туди і я.  

У цю мить крижані пальці зімкнулися на моїй шиї, а голос, сповнений глухої ненависті, прорізав темряву:

— Куди я — туди і ти…

Я відчула, що почала задихатися, і, сповнена жаху, розплющила очі. І тоді, я побачила її. Галю. Точніше те, що лишилося від неї.  Її обличчя, майже прозоре, мов крижаний мармор, випромінювало сум і тугу, а її погляд, порожній і проникливий, неначе заглядав у саму душу.

І тоді я зрозуміла, що це вже не була моя подруга. Це була темна сутність. Риси її обличчя перетворилися на маску відчаю: колись теплі, життєрадісні очі стали порожніми, неначе заглибленими у безодню невідомості. Лінії її обличчя, що колись відбивали лагідність і ніжність, зараз були різкими і гострими, немов шрами.

Її волосся, темне, як ніч без зірок, вільно спадало на плечі, немов чорні обриси спогадів про минуле, що вже ніколи не повернуться. Руки, які колись обіймали мене з любов’ю, тепер намагалися позбавити мене життя.

З останніх сил я вчепилася в червоне намисто, яке висіло на її шиї, смикнула за нього, притягнувши її обличчя впритул до свого, і, хриплячи, прошепотіла:

— Сестри назавжди...
 

Її пальці, що стискали моє горло, здригнулися. У погляді щось змінилося, ніби вона прокинулася від страшного сну. Я відчула, як її руки знову торкнулися мого тіла, але цього разу не в пориві люті, а з дивною ніжністю. Вона… обійняла мене.  

Я відчула, що знову можу дихати вільно. Я зробила рваний, судомний вдих, жадібно ковтаючи повітря, але темрява вже підкралася з усіх боків, поглинаючи мене в бездонний морок.