Частина 7

Я не їздила в село більше місяця.  

Кожного разу, коли батьки пропонували провідати бабусю, я знаходила відмовку – то уроків багато, то погано почуваюся, то ще щось. Насправді ж я просто не могла змусити себе повернутися.  

Мене не полишало відчуття, що там, у селі, мене чекає щось недобре. Щось, що ховалося у тіні старих хат, у порожніх вікнах, у мовчазному подвір’ї Галиного дому.  

Але найбільше я думала про неї.  

Про її змарніле обличчя, про те, як вона бігла до мене тоді, на зупинці. Про прокляття, яке здавалося неминучим, нещадним.  

Чому я боялася її? Адже вона не була винна.  

Я не могла втекти від цих думок. Вони тягнулися за мною, не давали спокою, змушували відчувати сором.  

Наступними вихідними я нарешті прийняла рішення. Я поїду.  

Я знову буду з нею, попри страх, попри сумніви.  

Бо що б не чекало нас попереду, ми були сестрами. Назавжди.

Я приїхала, але знову не побачила Галю.  

Будинок її родини стояв, як і завжди, похмурий і мовчазний, але тепер у цьому мовчанні відчувалася якась гнітюча порожнеча.  

Бабуся теж змінилася. Вона стала задумливою, уникала моїх запитань і зітхала щоразу, коли я згадувала Галю. Щось було не так, але вона не поспішала розповідати.  

Одного дня, коли я блукала селом, до мене підійшов Андрій — місцевий хлопець, що завжди здавався безтурботним.  

— Ходімо на річку, — запропонував він. — Віктор теж буде. Вода тепла, буде весело.  

Я задумалася. Може, якщо я піду, Галя вийде з дому? Побачить нас, приєднається…  

— Я зараз, — сказала я, і, не чекаючи відповіді, побігла в знайомому напрямку..  

Її двір здавався ще більш покинутим, ніж минулого разу.  

Я підійшла до хвіртки і завмерла, вдивляючись у темні вікна її дому.  

Там було тихо. Занадто тихо. Я вирішила трохи привернути до себе увагу. Можливо Галя таки помітить мене.

 

Я пробігла навпроти її будинку. Потім ще раз. І ще. Серце гупало в грудях, а дихання ставало все важчим. Коли я підняла голову, то побачила Галю — вона стояла біля вікна і дивилася прямо на мене. Її погляд був порожнім, нерухомим, ніби вона взагалі не кліпала.  

Я помахала їй рукою і жестом запросила вийти, але вона не ворухнулася. Її тонка постать зливалася з темрявою кімнати, а обличчя виглядало надто блідим, неначе світло з вулиці не торкалося її шкіри.  

— Ну що, ти йдеш? — Андрій з’явився поруч і здивовано глянув на мене. — Що ти робиш?  

Я відвернулася від вікна й похитала головою.  

— Думала, Галя піде з нами. Але, здається, вона не в настрої...  

— Галя? — Андрій не встиг відповісти, як до нас підійшов Віктор. Хлопці обмінялися швидкими поглядами, а потім Віктор сказав тихо, майже пошепки:  

— Ми думали ти знаєш... Галя повісилася три тижні тому… Її знайшли в сараї за хатою. Наступного дня поховали.  

Мене кинуло у холод. На мить я завмерла і почала вдивлялася в обличчя хлопців, намагаючись зрозуміти, чи не розігрують вони мене, але вони були серйозними. Я вичавила з себе натягнуту посмішку:

— Це... це неможливо. Я тільки що бачила її у...  

Моя фраза застигла в повітрі, коли я повернулася до будинку. Вікно було порожнім і лише темрява за вікном дивилась на мене.

Жах охопив мене і я майже фізично відчула біль у грудях. Я ще раз глянула на вікно, сподіваючись побачити хоч якийсь рух, хоч тінь… Але там не було нічого. Лише порожнеча.  

Ноги стали ватяними, і я повільно відступила назад. Хлопці щось казали, але їхні голоси звучали приглушено, ніби крізь воду.