Частина 6

Після тієї ночі ми з Галею стали ще ближчими. Нас більше не просто пов’язувала дружба – між нами було щось сильніше, щось невидиме, що робило нас справжніми сестрами. Ми більше не мали секретів одна від одної.

Але разом із цим на мої плечі лягла важка ноша. Я не могла викинути з голови її історію, не могла забути про тих, хто жив у її домі, не змінюючись, не старіючи, не вмираючи… І головне – я не могла позбутися страху за неї.  

Що, якщо прокляття не омине її? Що, якщо вона теж приречена? Я згадала наші розмови про місто, навчання в університеті, спільне проживання і усвідомила наскільки важко моїй подрузі було просто мріяти про це. Про те, що в неї взагалі може бути майбутнє.

З того часу кожен день коли я зустрічалась з Галею, я думала тільки про одне: як її врятувати. Як сховати її від цього прокляття.  

Я міркувала ночами, розглядала кожну можливість, та чим більше я шукала відповідь, тим глибше занурювалася в страхітливу думку: а що, коли виходу немає? Що, коли все вже вирішено?

Все змінилося раптово.  За кілька тижнів я повернулася до села, очікуючи, що, як завжди, побачу Галю біля хвіртки моєї бабусі – усміхнену, нетерплячу, з вітром у волоссі. Але її там не було.  

Щось було не так.  

Бабуся довго мовчала, ніби не знала, як сказати. А потім її голос, тихий і важкий, розрізав повітря, наче лезо:  

— Галиного братика більше немає. Його збила машина.  

Галя зникла. Закрилася від усього світу, від людей, від мене. Вона не виходила з дому, не відповідала, коли я приходила під вікна. Її двір здавався порожнім, як покинута хата, а хата – мовчазною, ніби вимерлою.  

Я провела в селі тиждень, і жодного разу не побачила її.  Але коли настав день від’їзду і я стояла біля зупинки, чекаючи на автобус, я раптом почула своє ім’я.  

— Таня… Таня!..  

Голос був тихий, але він ніби прорізав усі звуки навколо. Я обернулася і побачила Галю, яка бігла до мене.  

Її волосся розвівалося на вітрі, а обличчя було блідим, змарнілим, з очима, в яких жило щось темне, як безодня.  

Галя зупинилась за кілька кроків від мене. Вона стояла і дивилась на мене своїми сумними очима. 

- Сестри назавжди? - тихо спитала вона.

Я підійшла і міцно обійняла подругу:

- Сестри назавжди.