Частина 5

Тієї ночі сон не приходив. Я лежала, втупившись у темну стелю, а в голові вирувала тривожна круговерть думок. Чи можливо, щоб ті, з ким жила Галя, справді були її прадідом і прабабусею? Скільки насправді їм років?  

Мені здавалося, що тиша кімнати стала густішою, майже відчутною. Ледь чутно потріскувала стара дерев’яна підлога, і я не знала, чи це будинок дихає у своїй звичній старечій манері, чи хтось блукає в темряві, дослухаючись до мого неспокійного серця.  

Чи можуть слова бути настільки сильними, щоб зачепити саму тканину життя? Чи може прокляття змусити когось жити вічно — не як дарунок, а як кару?

Жити, коли всі інші відходять, коли покоління змінюють одне одного, коли діти, онуки і правнуки згорають, немов свічки, а ти залишаєшся, вічний, незмінний, приречений дивитися, як усе навколо тебе вмирає?  

Я бачила цих людей зблизька лише кілька разів. Вони завжди трималися в тіні, подалі від інших людей, ніби не хотіли, що б їм задавали зайві питання. 

Але одного разу батько Галі чи кім він був для неї, підійшов зовсім близько.

— Йди додому, — тихо, майже лагідно сказав він їй і погладив Галю по голові.

Потім він поглянув на мене і кивнув головою. І тоді я змогла роздивитися його обличчя. Молоде, гладке, без єдиної зморшки, ніби застигле в часі. 

На вигляд йому було не більше тридцяти. Але очі… Тепер я зрозуміла, що очі видавали його справжній вік. Темні, глибокі, неначе криниця. 

Вони не відбивали світло, поглинали його, утворюючи моторошні провалля, які, здавалося, могли затягнути будь-кого, хто подивиться в них занадто довго. В тих очах жила тиша віків, безжальна і незворотна. 

Я відчула, як холод повзе шкірою, мов кістляві пальці і натягнула ковдру на голову. Це не було старіння — ні, це було щось гірше. Це була вічність, зачинена у смертному тілі. 

Я знову подумала про свою подругу. Якщо це правда… якщо їхнє існування — доказ цього прокляття… То що ж тоді чекає на Галю?