Частина 4

Одного вечора ми забралися на горище бабусиної хати. Там було затишно і трохи пахло пилом, старими книгами та висушеними травами. Ми перебирали старі речі, розглядаючи пожовклі листи й старі газети, на яких друковані літери вже ледве читалися.  

— Як тут гарно, — раптом сказала Галя, вдихаючи аромат часу, що застиг у цих стінах. — От би мати таку схованку… Щоб сховатися, і ніщо ніколи не змогло знайти тебе.

Я відчула, як щось холодне пробігло по спині. Її голос був тихим, майже задумливим, і в ньому звучало щось таке, що змусило мене наважитися на запитання, яке крутилося в голові вже давно.  

— Галя… — я перевела погляд на неї, збираючись з духом. — Ти говориш про прокляття?  

Її очі блиснули в напівтемряві, і на секунду мені здалося, що в них віддзеркалюється мерехтіння свічок, хоча єдиним світлом був тільки місячний промінь, що пробивався крізь щілину в даху.  

Вона підійшла ближче, опустилася поряд і м’яко поклала свої тонкі руки мені на плечі. Її пальці були теплими, але в цьому дотику відчувалася якась ледь вловима напруга.  

— Що ти знаєш про це? Що люди в селі кажуть про нашу родину? — запитала вона, не відводячи погляду.  

Моє серце закалатало. Я глибоко вдихнула. Мені було важко сказати це вголос, особливо їй, але я знала – вона чекала правди.  

— Люди кажуть… — почала я, ковтаючи клубок у горлі, — що твої родичі давним-давно ворожили, проводили різні обряди  Мали зв’язки з темними силами. Що вони зробили щось… неправильне. І за це накликали на себе біду. Прокляття.  

Я замовкла, уважно спостерігаючи за нею. Галя не здивувалася. Вона лише повільно кивнула, ніби це було щось, що вона вже знала або принаймні підозрювала.  

— І що ж це за прокляття? — її голос був тихий, рівний.  

— Кажуть, що ваша сім’я приречена на втрати… Що кожне покоління втрачає когось важливого. І що ніхто з вашого роду не помирає своєю смертю.  

Галя подивилася кудись у темряву горища. Тиша між нами густішала, ніби повітря стало важчим.  

— Це просто казки, правда ж? — раптом прошепотіла я, хоча сама в цьому не була впевнена.  

Вона усміхнулася. Але в її очах не було радості.  

— Люди багато чого говорять — відповіла вона і злегка струснула плечима — Але знаєш… Я іноді думаю, що ховатися від усього світу – не така вже й погана ідея.  

Кілька хвилин ми сиділи в повній тиші. Я відчувала, як у сутінках горища повітря стало насиченим чимось невидимим, але значущим. На мить мені здалося, що навіть червоні намистинки на її шиї потемнішали. Галя дивилася перед собою, стискаючи край старої газети, ніби збиралася з духом. Я бачила – вона хоче щось сказати. Щось важливе для неї.

— Колись… давно… — нарешті почала вона, і її голос звучав глухо, немов крізь товщу років. — У сусідньому селі жив хлопець. Красивий, сильний. Він зустрічався з дівчиною, і вона завагітніла. Казали, він любив її… Але потім він зустрів іншу.  

Я затамувала подих.  

— Вона була циганкою, — продовжила Галя, трохи знизивши голос. — Його ніби щось притягло до неї. Він покинув свою дівчину, хоча знав, що вона носить його дитину.

В мене похололи руки, але мені було цікаво почути, що було далі.

— Покинута дівчина кричала, що це не справжня любов. Що та циганка приворожила його. Вона плакала, благала його повернутися, але він не хотів її чути. І тоді… вона прокляла їх.  

— Прокляла? — мій голос зірвався на шепіт.  

— Вона сказала їм страшні слова. Побажала їм вічного життя.  

Мені стало моторошно. Я не могла пояснити чому, але щось у цьому здавалося неправильним, неприродним.  

— А потім… потім вона пішла до річки. І більше її ніколи не бачили.  

Галя перевела на мене погляд. Її очі здавалися ще світлішими в цій темряві, майже неземними.  

— Слова ненависті можуть наробити багато біди, а сказані у стані відчаю можуть створити справжнє прокляття, — тихо додала вона. — А та циганка, яку вона прокляла… була моєю прабабусею. Але це брехня, чуєш. Вона не приворожила його. Мій прадід і моя прабабусі дійсно кохали один одного. Її голос став ледь чутним, - І досі кохають.

Мені здалося, що на горищі стало ще холодніше. Я відчула, як по спині пробігли мурахи. За вікном зашаруділо листя, наче щось крадькома слухало нашу розмову.

Досі кохають? - я витріщилась на подругу і до мене почало доходити жахливе усвідомлення.
 - Галя, хто ті люди, які живуть з тобою? прошепотіла я.

Вона не відповіла, але по очах було видно - вона боїться.

Галя опустила голову, ніби зважувала, чи варто говорити далі. В горищній темряві її силует здавався крихким, майже примарним.

— Вони… — почала вона і різко замовкла.

Знизу, з будинку, долинуло легке скрипіння. Ми обидві здригнулися. Серце гупало в грудях, ніби намагаючись вирватися назовні.

Галя сиділа на колінах, опустивши голову, її погляд був прикутий до запиленої підлоги. У темному світлі горища вона здавалася крихкою, ніби ось-ось могла розсипатися на дрібні уламки.

Я відчула, як у грудях защеміло. Вона так багато носила в собі, так довго мовчала. Я не могла дозволити їй залишитися з цим наодинці.

Несміливо, але рішуче я підсунулася ближче і міцно обійняла подругу, притискаючи до себе. Її тіло було напружене, ніби вона хотіла відштовхнути мене, але я не відпустила.

— Сестри назавжди? — тихо прошепотіла я, відчуваючи, як вона здригається у моїх обіймах.

На мить вона не ворушилася, а потім обережно стиснула мою руку у відповідь.

— Куди я, туди і ти, — її голос був тремтливим, ледь чутним, але в ньому звучала вдячність.

— Куди ти, туди і я, — відповіла я, не розтуляючи обіймів.