Частина 3

З того дня ми стали нерозлучними. Галя приходила майже щодня – іноді повертала прочитану книжку й одразу брала нову, а іноді просто забігала допомогти бабусі у дворі. Ми разом носили воду з криниці, пололи город, бігали босоніж по теплій землі, збираючи суниці в лісі.  

Ніхто так не вмів плести вінки, як Галя. Вона терпляче навчала мене вибирати найкращі польові квіти, а потім вправно сплітала їх у барвисті корони. Ми сиділи під старою грушею біля річки, заплітаючи одна одній коси, і шепотілися про всякі дрібниці, ніби зналися все життя. 

Інколи вона раптово ставала дуже сумною, наче замислювалась про щось. Це тривало час від часу і я звикла до її дивної поведінки.

Коли мені доводилося повертатися до міста, я завжди рахувала дні до наступних вихідних чи канікул. У школі думками я була не на уроках, а там, у селі – де нас чекали теплі вечори, зоряне небо, духмяний запах сіна й Галя, яка зустрічала мене з тією ж світлою усмішкою, що вперше, коли я дала їй ту книжку.  

Ми ніколи не писали листи одна одній, але це було не важливо. Варто було мені приїхати, як усе поверталося на свої місця. Ми знову були двома дівчатами, що бігали стежками, розповідали одна одній таємниці й сміялися так, ніби попереду у нас була вічність.

Галя була сиротою. Вона ніколи не знала свого батька, а матір забрала хвороба кілька років тому. Єдиною згадкою про неї залишилося червоне намисто, яке дівчина носила не знімаючи — мов би воно могло зігріти її теплом материнських рук.

Вона жила з далекими родичами, про яких вона ніколи не розповідала, проте справжньою сім’єю для неї залишався лише молодший брат — семирічний хлопчик, якого вона оберігала, наче єдина нитка, що поєднувала її з минулим.

Іноді родичі змушували Галю ходити селом і просити в людей гроші. Вона терпіти цього не могла – для неї це було принизливо, важко, наче їй доводилося роздягатися перед усім світом. Тому я запропонувала їй свою допомогу, і відтоді ми ходили разом.

Люди в селі не любили Клікавок, остерігалися їх, шепотілися за спинами. Але до Галі ставилися краще. Вона була своєю – хай і не до кінця, хай і з відтінком жалю в чужих поглядах. Тож нам іноді вдавалося зібрати до п’ятдесяти гривень за день.  

Моїй бабусі не подобалося, що я вештаюся селом, випрошуючи гроші, але вона мовчала. Вона розуміла, що для мене це не жебрацтво, а спосіб підтримати подругу. Тому ніколи не розповідала мамі про наші походи.

Ми з Галею стали настільки близькі, що одного разу, сидячи на березі річки, склали клятву:  

— Сестри назавжди, — урочисто сказала я, стискаючи її руку.  

— Куди я, туди і ти, — продовжила Галя, з усмішкою дивлячись на мене.  

— Куди ти, туди і я, — ми разом розсміялися, знаючи, що це правда.  

Галя була дуже розумною. Вона читала все, що потрапляло під руку, і могла годинами розповідати мені про далекі країни, про незвідані світи, описані в книгах. Інколи ми мріяли, що після школи вона переїде в місто, вступить до інституту, і ми будемо навчатися разом. Я уявляла, як ми будемо ходити до бібліотеки, пити гарячий чай у моїй міській квартирі, обговорювати прочитані книги, так само, як колись у селі, під грушею.  

— А якщо не вийде? — якось нерішуче запитала вона.  

— Вийде! — впевнено відповіла я. — Ми ж сестри. 

Вона усміхнулася, але в її очах промайнуло щось таке, чого я тоді ще не розуміла. Я знала, що це було якось пов'язано з її сім'єю, але запитати її про це я тоді зважилась.