Частина 2

Це були перші літні дні. Мені щойно виповнилося чотирнадцять, і бабуся вмовила маму залишити мене в селі на два тижні. Я раділа свободі, вдихала тепле повітря, напоєне запахом трав, і будувала плани, як проведу ці безтурботні канікули.

Бабуся покликала мене обідати, і я вже сиділа за столом, коли раптом у двері долинув глухий, нерішучій стукіт. Гості в нас з’являлися рідко, тож цікавість миттєво взяла гору. Я нечутно вислизнула з-за столу й, затамувавши подих, виглянула в коридор. Бабуся відчинила двері, але мені не вдалося одразу побачити, хто стояв на порозі. Лише слабкий, тремтячий голос долинув з-за її спини:  

— Добрий день... Вибачте... Батьки просили спитати... Чи не знайдеться у вас кілька гривень?..  

— Добрий день, Галю, — спокійно відповіла бабуся. — Зачекай, зараз пошукаю.  

Вона зникла у спальні, шукаючи гроші, і саме тоді я нарешті змогла розгледіти того, хто стояв на порозі.

Це була дівчинка приблизно мого віку, з довгим хвилястим каштановим волоссям і дивовижно блакитними очима — такими яскравими, що вони здавалися майже нереальними. Вона була вдягнена у просту синю сукню, а на тонкій шиї мерехтіло яскраве червоне намисто, що різко контрастувало з темною шкірою.

Я знала її. Бачила багато разів, хоча ми ніколи не розмовляли. Це була сусідська дівчинка. Галя Клікавка.

Бабуся повернулася, затискаючи в долоні дві гривні, і простягнула їх дівчинці. Та взяла гроші, тихо подякувала й вже збиралася піти, коли бабуся м’яко поклала руку їй на плече:

 

— Галя, а ти сьогодні хоч щось їла? — лагідно запитала вона. — Голодна, напевно… Ану, швиденько за стіл.  

Дівчинка завмерла. Її щоки раптово спалахнули рум’янцем, а в очах зблиснули сльози. Вона ковтнула, нерішуче кивнула й, опустивши погляд, несміливо переступила поріг.

Бабуся швидко наклала на тарілки гарячу молоду картоплю з кропом і кілька шматочків домашньої ковбаси. Галя мовчки взяла виделку і почала їсти.

Я сиділа навпроти і не могла відвести від неї погляду. Сонячні промені падали на її обличчя, яке здавалося майже неземним: тонкі риси, темна шкіра, блакитні очі, які відбивали тепле світло, роблячи її схожою на персонажа з казки. На її шиї висіло червоне намисто, яке відбивало сонячні променці в сторони. Вона зовсім не була схожа на своїх вічно похмурих родичей. Я не розуміла, як раніше не помічала, яка вона гарна.  

— Смачно? — лагідно запитала бабуся.  

Галя кивнула, не підводячи очей, і продовжила їсти.  

Ми довго сиділи за столом, обговорюючи щось незначне — погоду, школу, навіть згадали старого кота Майло, який жив в заброшеній хаті на окраїні села. Галя потроху розслабилася і на її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.  

Коли вона доїла, то чемно подякувала й почала збиратися. Уже на порозі вона раптом зупинилася, і її погляд зачепився за книжку, що лежала на тумбочці біля вікна.

— Це цікава книга, — сказала я, прослідкувавши за її поглядом.  

— Ти читала? — Галя обережно торкнулася обкладинки пальцями.  

— Так. Якщо хочеш, можеш взяти.  

Вона підняла на мене очі, в яких було щось невимовно тепле, майже вдячне.  

— Дякую, Таня… Я обов’язково поверну.  

Я здивувалась, що вона знає моє ім'я, а потім згадала, що вона іноді допомагала бабусі по дому і звичайно бабуся розповідала про мене все.

 

Наступного дня вона постукала у двері. Я відчинила й побачила Галю з тією ж книжкою в руках. Вона тримала її дбайливо, ніби це був справжній скарб.  

— Дякую, - сказала вона, протягуючи мені книжку, - Було дуже цікаво. Вона вже збиралась йти, але раптом зупинилась, обернулась і подивилась своїми безмежно блакитними очима на мене.

А ще є? - спитала вона і на її обличчі з'явилась посмішка.