Частина 1

Я завжди з нетерпінням чекала на поїздки в село. Ці поїздки були для мене маленькою втечею від міської метушні в світ тиші й спокою. Щойно автобус з'їжджав з асфальту на грунтову дорогу, я відчувала запах свіжої трави та вологого ґрунту, що огортали повітря. 

У селі життя було іншим. Там час, здавалося, сповільнювався. Ранки починалися зі співу півня, а сніданки — з ароматного домашнього молока і свіжого хліба. Я любила допомагати на городі, гуляти босоніж по траві і досліджувати навколишній світ.

Село завжди здавалось мені місцем, де ховаються старовинні таємниці. Для когось це були хати з потрісканими стінами й дерев'яними вікнами, для когось горища з предметами з далекого минулого або сільські легенди про місця, куди не варто ходити. 

Для мене ж найбільшою таємницею була сім'я, що жила поруч з нами. Я достеменно не знаю, чи було це реальне прізвище наших сусідів, але люди в селі називали їх Клікавками. 

Мама розповідала, що коли мені було 5 років, я підійшла до неї і спитала, чому ці людини так дивно вдягнені і що в них з обличчями. Мама посміхнулась мені і сказала, що це така народність - цигани і що вони дуже схожі один на одного. Вона казала, що коли я була маленькою, то часто лякалась і одразу бігла в хату ховатися, побачивши когось з сусідів.

Люди в селі сторонилися Клікавок, а дехто навіть боявся. Хтось вважав їх просто чужинцями, а хтось пошепки казав, що вони прокляті за давні гріхи. Вони жили осторонь, рідко розмовляли з місцевими, але їхні темні, проникливі очі завжди видавали щось тривожне, ніби бачили більше, ніж мали б.  

Моя бабуся завжди повторювала, що за Клікавками тягнеться слід нещасть, і коли я підросла, то мала змогу в цьому переконатися. Все, за що вони бралися, зрештою оберталося невдачею. Їхній врожай занепадав, хоч вони працювали на землі не гірше за інших.

Якось вони вирішили побілити хату, обравши для цього сонячний, безвітряний день. Та вночі на село налетів раптовий ураган, і вранці їхня оселя, ще вчора біла, стояла чорна від бруду. В них ніколи не було ні котів, ні собак. Їх корови не давали молока, кури несли гнилі яйця, а вівці народжували потворних ягнять, які не доживали й до світанку. Усе, що мало жити й приносити користь, у них чомусь згасало, ніби сама земля під їхніми ногами була отруєна чи позначена чиєюсь чорною волею.

Раніше я часто думала про це. Чи була це просто випадковість? Чи можливо щось більше? Щоразу, коли бабуся знову казала про наших сусідів і їх прокляття, мені дедалі важче було відмахнутися від цієї думки.