Знайомство з героєм

                                                               ГОР ГОРНЯК

                                        КІЛЬКА  МІСЯЦІВ З ЖИТТЯ ІДІОТА

       Олексюнцьо знічев’я займався комахами:

     «Так, ви станете по... скільки вас? Сорок два? Знайди мені ще шістьох... сімох!... ще двоє  на «мавзолей»... значить — ще дев’ятьох! І швиденько!»

     Великий  рудий мураха-воїн знехотя заворушив вусами, але все ж побрів. Спробував би страйкувати!  За кілька хвилин всі були в зборі.

     «Так, увага, сюди слухайте — промурчав Сюнцьо — ви станете по чотири на чотири, така от коробочка вийде... отак трьома коробочками, одна за одною пройдете перед трибуною! та не так! що за безтолкові!»  Сюнцьо підсунув ногою сірникову коробку.  «Це — трибуна», пояснив.  Пошукав очима і знайшов жука-солдатика, червоно-чорного красеня. Не так просто було його впіймати — жвавий! Поставив був на «трибуну», але той ніяк не хотів приймати «парад».

     «Ану, зроби з ним щось!» — наказав Великому. Великий мураха направив на жука дупу і бризнув чимось. Солдатик засіпався і, причмелений, застиг.

     «Ще двох рудих давай сюди!  (це — Великому)  по краях ставайте, біля цього дохлого. Зараз я буду грати марша, а ви отакечки пройдете... так, тренуємося! А я вам за це... оцю гусінь жирну!» (якраз перед Сюнцьовим носом на павутинці спускалася з дерева зелена гладка і блискуча, ніби ґумова, гусінь).

     «А чого б це?! — заволала несподівана жертва і намагалася було піднятися на власній павутинці вгору — я що тобі зробила?!»

     Дійсно, нічого... нечесно, якось... вона собі звисає, а я... 

     «Добре, я вам за парад дам... (Сюнцьо пошукав очима і знайшов хлопчиська, нечесаного і в такій вим’ятій синій шкільній формі, ніби й спав убраний. Школяр їв морозиво на паличці. Морозиво розтало і капало, руки у малого були геть в липкому молоці і він незграбно ними струшував. Ясно було, що хустки у нього катма. Морозиво його вже дратувало, ось-ось впаде з палички... «Кинь його!» — наказав подумки. Хлопчисько роззирнувся в пошуках смітника... і  кинув просто на асфальт.) — дам вам морозива! — звернувся до мурах — багато, на всіх вистачить!»

     Сюнцьо і сам би поласував пломбіром, та не мав ні копійки. І тут він побачив Тамару. Вона якраз заходила до гастронома, перед яким Сюнцьо і тренував комах, сидячи на поламаній лавці. Сюнцьо одразу забув про мурашок і вони тупцялися на місці, не наважуючись без дозволу залишити «плац».

— Т-х-аа-ля! — видушив Сюнцьо. Це мало означати «Тамара!» При чому «т» у нього виходило, як англійський звук, що позначається на письмі, як «ті-ейч». Тамара мучила своїх бідних учнів цим ненависним не то «с» не то «т». А Сюнцьо — запросто! Він просто не  вмів інакше, дефекта мав такого.  Він, ясна річ, того не знав, не знав про звук. Він взагалі не знав, що існують ще якісь інші мови.

     Тамара була в білій короткій куртці, чорних панчохах і короткій спідниці, з «молнією» ззаду.  Хто б сказав, що вона вчителька?  ЇЇ донька, першокласниця Катруся, в жовтенькій яскравій курточці і з великими білими бантами на кісках-ріжках, залишилася чекати знадвору. Сюнцьо знав за чим пішла Тамара — за тютютном, тому й наказала малій чекати.  «Так! — промимрив він про себе — морозиво мені... будь ласка!»

     Тамара визирнула в велике вітринне вікно, явно шукаючи його очима: «Хочеш чогось?» привітно помахала бідному інваліду. Він прочитав слова по губах, яскравочервоних і блискучих. Кивнув, а подумки: «пломбір в шоколаді!»

     Тамара без тіні сумніву, ніби з власного бажання,  пішла до кондитерського відділу. Сюнцьо погано бачив, бо вітринне скло відбивало вересневе сумне, але ще тепле, сонце, але точно знав, що саме зараз вона купує замовлені ним льоди.