Розділ один

  — Прокидайся і співааааай!!!! – В кімнату забігла Роуз і почала співати, звичайно якщо цей вереск можна назвати співом. – Ліііііі, прокидайся.

— Роуз, сьогодні субота, я цілий тиждень працювала. Чи можу я в свій вихідний ПРОСТО ВІДПОЧИТИ!! – я кинула в неї подушку, але вона на жаль увернулась від неї.

— Яка ти агресивна, не думала що отримаю таке привітання від найкращої подруги на день народження. 

— Нагадаю тобі що ти обіцяла мене не будити, але якщо я вже прокинулась, можливо ти хотіла б отримати свій подарунок? — Я витягла з під подушки тоненький срібний кинджал з написом на лезі «знищ цей світ крихітко», рукоять була з темного дерева. Сподіваюсь дерево з темного лісу буде оберігати її.

— Ааааааааааааа, святий Ход, — вона вирвала його в мене з рук порізавши мене — я люблю тебе!!! — Підбігши до мене вона обійняла мене і ми вдвох впали на ліжко.

— Бляха, Роуз! Ти вбити мене хочеш?! — я подивилась на свою долоню і побачила на ній поріз з котрого текла червона кров.

— Пробач, будь ласка пробач. Я зараз, — вона побігла у ванну кімнати і принесла шматок тканини і почала прев’язувати мені руку — пробач, я сьогодні трохи неуважна. — Вона зав'язала тканину довкола моєї руки, але кров все одно просачивалась через неї.

— Пробачаю, але якщо хтось вночі спробує задушити тебе подушкою подушкою, не ображайся. — Вона дивилась на мене і в її очах був страх, але через секунду цей страх змінився на посмішку.

— Ха, це не в твоєму стилі, ти більше любиш швидкі вбивства.

— Дівчата! Ідіть їсти! 

— Йдемо! Я сподіваюсь що ти хоч на мій день народження одягнеш сукню. — Вона не дала мені часу відповісти і пішла на кухню допомогати Кліфорду.

  Я почала шукати в шафі хоча б одну сукню, але мій гардероб був не дуже великим і різноманітним.

— Єдиний варіант піти шукати щось в Роуз. — Я пішла в сусідню кімнату і почала шукати в її шафі хоч якусь сукню котра підійде на мене.

***

  Коли я спускалась на перший поверх, я відчувала цей неймовірний аромат курятини з рисом, але коли спустилась на мене дивились три пари очей. Їхні обличчя були такі ніби вони побачили привида.

 — Лі, ти… така гарна. — Роуз не могла відвести від мене очей, моя сукня складалась з двох шарів. Першим була ніжно біла спідниця котра спадала м’якими складками до моїх стоп, а на ній був другий шар, темно бордова сукня з шнурівкою на грудях, вона підкреслювала мою тонку талію. На ногах в мене були черевики на низькому каблуку,на голові в мене були заплетені по боках коси, а решта волосся спадала вниз легкими хвилями. Мене можна було легко сплутати з шляхетною леді, ну майже легко. А на самій Роуз була кремова сукня з коричневим корсетом. 

  Роуз не назвеш худою, тому вона завжди намагалась досягти такої талії як в мене. Я сотні разів казала що вона виглядає неймовірно, але змінити її думку майже нереально.

— Дякую. — Для мене дивно носити сукні, але коли Роз все ж таки вмовляє мене, я не хотіла ніколи знімати її, хто б міг подумати що дівчині котра може вбивати без відчуття жалю подобається носити сукні.

— Ліліано! Ти неймовірно виглядаєш. Схожа на Дженну в молодості. — Батько Роуз дивився разом з Дженною на мене, вони були такою гарною парою. Кліфорд трохи старший за Дженну, їхні обличчя вже давно покрили зморшки, але вони не вели себе як старі люди. Вони одягалися стильно, займалися спортом і навіть іноді ходили на місцеві вечірки.

  Роуз вже почала змінювати обличчя.

—Ти одягла мою сукню!! Лі!!

— Один, один — я показала їй свою руку і вона замовкла.

— Святий Ход, Роуз, що у тебе з рукою? — бідна Дженна мала такий вираз обличчя ніби мені кишки вивернули, але її погляд перейшов на Роуз — Рооуузз. Я сподіваюсь ти ніяк до цього непричетна?!

— Тааак, не хвилюйтесь, Роуз випадково мене заділа. Там майже нічого немає, може сядемо святкувати день народження вашої доньки? — Нефама, я не вірю в тебе, але сподіваюсь ти заспокоїш цю жінку, бо якщо ні, то все місто почує її.

— Тобі пощастило, юна леді, але завтра тебе чекає виховна година. А зараз сідайте. 

 Ми сіли і почали їсти. Курка була неймовірно смачною, вона була пропитана в соєвому соусі і якихось травах. 

— Пані Дженна, я сподіваюсь що ми з Роуз ніколи не з’їдемо від вас, тому що так готувати ніхто крім вас не може! — Її губи розтягнулись в щиру усмішку.

— О люба, мені дуже приємно, але в сотий раз попрошу називати мене Дженна, без приставки пані.

— Пробачте… Дженно. — Я опустила голову і продовжила їсти. Я безмежно вдячна цим людям що дали мені дім над головою, якби не вони… я б померла тоді. Мої очі почали наливатися сльозами, але я стримувала себе, ця тема досі болить мені. Я хотіла піти до вбиральні і вмитися, але батько Роз встав зі свого місця і почав щось розповідати.

— Роуз, сьогодні тобі 21, це неймовірно мене тішить, тому що  у нас в родині є традиція, — він засунув руку в кишеню і дістав маленьку коробку. — Ця каблучка, кожна дівчина отримує її в 21 рік і сьогодні вона належить тобі, допоки у тебе не з’явиться своя дитина котрій ти передаси її, нехай Ход оберігає тебе. — Родина Роуз вірили і поклонялись усім Богам, я навіть не намагалась з ними сперечатися. Все ж таки це їхній вибір, але каблучку що він дав Роуз була неймовірно гарною. Вона була з чистого золота і на ній був один великий діамант у формі сльози, раніше такі робили дуже часто, люди вірили що сльоза символізує Валену, богиню війни. По легендах вона захищала всіх хто того потребував. — Вона неймовірна! Дякую!!! — Роуз підскочила з місця і почала цілувати і обіймати батьків. Я не дуже любила дивитися на таке, щоразу коли вони обіймаються, я згадую свою сім’ю…