17. Мій шлях не обов'язково правильний.

Урочистості тривали майже пів року, а зима повільно брала своє. Дерева скидали останнє листя, а спів пташок давно стих. Вони відлетіли до тепліших країв, рятуючись від зими Фрігаса.

Колись мама теж мріяла покинути ці холодні землі. Не раз вона просила батька вирушити хоча б ненадовго до Дюнісару чи Океанісу. Та в нього завжди знаходилися важливіші справи. Так вона й померла, так і не побачивши  пісків Дюнісару та хвиль Океанісу.

Та навіть найсуворіша зима не могла тривати вічно. День за днем вона втрачала свою владу. Сонце дедалі частіше пробивалося крізь хмари, сніг танув, а на гілках з'являлися перші бруньки. Незабаром ліси знову вкрилися молодим листям, повітря наповнив спів пташок, що повернулися з далеких країв, і Фрігас зустрів весну.

За ці місяці нескінченних балів, прийомів та дипломатичних зустрічей ми встигли познайомитися з безліччю впливових людей. Це виснажувало, але саме завдяки цим знайомствам, посмішкам і нескінченним розмовам нам вдалося досягти аудієнції у принцеси Селіни Монморансі.

До столиці ми вирушили вже за декілька днів і дісталися без зайвих проблем. 

Столиця вражала своєю красою й величчю. Рівно вимощені бруківкою вулиці, вишукані сукні, коштовні прикраси на жінках та дорогі годинники на чоловіках— усе навколо промовляло про статус і багатство цього міста.

Здавалося, тут навіть повітря було просякнуте розкішшю. На вулицях снували карети, біля крамниць юрмилися заможні містяни, а з кожного будинку так чи інакше визирала демонстрація достатку. Та справжньою вишенькою на торті був палац у самому центрі столиці. Його величні вежі було видно здалеку, а золотисті шпилі виблискували під сонячними променями. Здавалося, все місто було збудоване навколо нього. Розкішні, великі покої з власною ванною кімнатою, повним гардеробом дорогих та вишуканих суконь та власним балконом, але розкіш цих кімнат затьмарювало те, що я маю жити тут з Лукасом. Друга я звісно люблю, але ж не настільки, щоб жити з ним разом. Боюся, що Жозефіна відірве мені руки, якщо дізнається про це. 

-Принцеса поки не може прийняти вас. Її Високість неодмінно зустрінеться з вами найближчими днями.

Етикет не передбачав лайок та суперечок, тому нам залишалося тільки чекати. 

-Звісно, ми зачекаємо. 

-Гарно вам відпочити, ваша світлосте, леді Ізабель.

-В гостьовій на вигляд зручний диван. Я ляжу там, а тобі дістанеться спальня. 

-Щедро з твого боку.

-Що не зробиш заради друзів.

Першого дня ми гуляли столицею. Другого оглядали палац і його сади. Третього я вже встигла вивчити напам'ять коридори, якими нам дозволяли ходити. Через два тижні я вже знала найкращі заклади столиці, а зустрічі з принцесою залишилося тільки очікувати, адже сваритися з людьми від яких напряму залежить наша зустріч з принцесою не дальновидно. 

Я йшла гравійною доріжкою, коли попереду помітила дівчину. Легка світла сукня розвивалася на вітрі, а русяве волосся обрамляло тонкі плечі. Тонкий срібний браслет на її руці підкреслював вишуканість і простоту водночас. А жінки, що снували навколо неї, щось жваво щебечучи, без слів показували, наскільки важливою вона була при дворі.

Безперечно, Селіна Монморансі не надто зважала на цих жінок, які щосили намагалися її розважити або привернути до себе її увагу.

-Ваше високосте.

Селіна підняла голову від куща червоних камелій на які зараз вона милувалася

-Хто ви така? Чого хочете?

-Перепрошую за те, що потурбувала вас. 

-Ближче до діла. 

-Я, Ізабель Деверо. Я просила аудієнції з вами трохи більше ніж пів року тому. 

-Деверо. Я пам'ятаю тебе. Ти та дівчина з прикордонних земель в якої віконт Монтрейн забрав землі та титул, в також ви та хто чекає аудієнції у мене вже понад два тижні.

Я зробила вигляд, що згадка про те, що Монтрейн отримав титул віконта не зачепив мене і ніяк не вплинув на мене.

-Так, це я.

-То виходить, що я змусила вас чекати. 

-Зовсім трохи.

-Ну якщо два тижні для вас трохи, то, можливо, почекати ще певний час не буде для вас проблемою.

-Я просто хотіла здатися чемною, в чекати ще не дуже хотілося б. 

-То що вам від мене потрібно?

-Допомога. 

-Тоді в чому заключається ця допомога?

-Мені потрібно побороти віконта Монтрейна. 

Дзвінкий сміх вирвався з принцеси несподівано. 

-Мало хто може так насмішити мене.

-Я говорю цілком серйозно.

-Ізабель, я не маю на це ні часу, ні ресурсів і наразі нічим не можу вам допомогти. Але дещо для вас я все ж таки можу зробити. Завтра в цей самий час я буду гуляти садом і ми зможемо поспілкуватися, а також в палаці та столиці вам та вашим супутникам завжди будуть раді. 

-Це велика щедрість, ваша високість, я обов'язково прийду, але я достатньо нахабна, щоб просити про більше. 

-Можливо, колись твоє нахабство і допоможе тобі, але точно не зараз. Тоді до зустрічі завтра, а зараз вибачте, маю справи. 

                                       ***

-То ви все ж таки вирішили прийти, Ізабель. 

-Від запрошення принцеси не відмовляються. 

-Ви не уявляєте як часто мені доводилося це чути. Ви хотіли поговорити про справу вчора. 

-Хотіла. Ви вирішили призначити аудієнцію?

-Ні, це досі неможливо. 

З боку палацу пролунав дзвін, і Селіна глянула на годинник.

-У мене є двадцять хвилин до наступної зустрічі. Я даю вам десять хвилин, щоб ви пояснили, навіщо ви тут, чого прагнете і як хочете цього досягти.

-Всього десять?

-або зараз, або чекайте аудієнції. 

-Добре. Ви знаєте, що віконт Монтрейн убив моїх батьків та загарбав наше баронство. Я мусила тікати зі свого ж дому. Мені пощастило, адже Орвуди допомогли мені.

-То віконт просто так вирішив допомогти вам та видати вас за свого сина?

-Звісно, ні. У нього є надія, що я впораюся та зможу повернути своє баронство.

-Занадто велика надія на вісімнадцятилітню дівчину, ви так не вважаєте?

-Я зроблю все, щоб повернути своє