15. Старі друзі, нові проблеми.

-Думаєш, він погодиться на нашу авантюру? — Мадлен тяжко зітхнула не вірячи, що я пішла на це.

-Що ж, якщо ні, то нам кінець.

-Сумніваюся, що наша Ізабель буде ходити і молити про допомогу.

-Твої жарти недоречні, Дереку. 

-Якщо буде потрібно, то буду.

-Досить вам. Ми досі не отримали відповіді від віконта, і, якщо ви продовжите мучити себе здогадками, думаєте, щось зміниться? У нашій ситуації потрібно добре відпочити і набратися терпіння. Прогуляйтеся подвір'ям, огляньте маєток, сядьте почитайте, а не гайте час нервуючись. 

-Можливо, ти й правий, Едріку.

-Я в певний, що я правий.

Тихий, але несподіваний стук в двері здивував усіх, а вже через секунду в проході з'явився симпатичний молодий хлопець з русявим волоссям та привітною усмішкою.

-Ну привіт, Ізабель.

-Ми з вами знайомі?

-Я, звісно, змінився за ці роки, але ж не настільки, щоб мене не можна було впізнати. 

У веселому обличчі хлопця було щось знайоме, але водночас таке далеке.

-Пам'ятаєш, як у дитинстві разом по подвір'ю гасали й на дерева вилазили?

-Боги, Лукасе, як ти змінився. — Я швидко дісталася хлопця та опинилася в міцних обіймах і на секунду змогла повернутися в дитинство.

-Ну нарешті. 

-Це Лукас Орвуд, Лукасе, а це Едрік, Дерек та Мадлен.

-Ти зараз не жартуєш? Та дівчинка, що весь час бігала біля нас, а пізніше вертіла усіма моїми друзями як хотіла перетворилася на цю дівчину? Хоча щодо вертіння хлопцями, думаю, нічого не змінилося, а навіть збільшилося в обсягах.

-Нагадати тобі, який ажіотаж серед дівчат створював ти? Та всі дівчата нашого віку, що були в маєтку були зачаровані тобою й увесь час крутилися біля тебе, щоб ти помітив їх.

-Щось не пригадую такого.

-Пригадував би якби це для тебе було в новинку, як для мене в свій час.

-Вибачте мої жахливі манери. Я просто дуже здивований цією зустріччю й якщо ви захочете, то з радістю можу показати вам маєток.

-Думаю, це чудова пропозиція, адже, вочевидь, чекати нам ще довго. 

-Тоді прошу на вихід. З вашого дозволу, про нудну історію будування цього маєтку, а також про рід Орвудів я розповідати не буду. Про це встигнуть ще вам розповісти, а я одразу поведу вас в серце будь-якого маєтку. Багато хто помилково вважає серцем маєтку тронну залу, кабінет власника чи бальну залу, в для нашої сім'ї це завжди був сад. 

Маєток Орвудів був удвічі більший за маєток Деверо, і це відчувалося в кожній деталі. Кімнати — просторіші, коридори — ширші, але справжнім шедевром виявився сад.

Доріжки з білого каменю плавно звивалися поміж клумб різнокольорових троянд, лілій, ірисів та нарцисів. Навіть арка, через яку ми входили до цього маленького царства природи, була вкрита густими гронами бузкової гліцинії. Про цю рослину я знала лише з книг та розповідей маєткових садівників і завжди вважала її майже казковою. Та реальність виявилася ще прекраснішою за мої фантазії.

У самому центрі саду височів величний фонтан із білого мармуру. Вода спадала каскадами з кожного рівня, тихо шуміла та виблискувала під сонячним світлом. Неподалік стояла велика альтанка з білого дерева, обплетена виноградною лозою та гліцинією. Усередині виднілися м’які диванчики, на які так і хотілося присісти, аби відчути їхню м’якість.

У дитинстві я майже не бувала тут. На відміну від Лукаса, який проводив у нашому домі мало не половину свого дитинства, а я заходила в маєток Орвудів лише кілька разів і не далі кількох кімнат.

-Бачу, ви здивовані, але найбільша краса чекає нас трохи далі. 

І він був правий, бо далі нас чекала, на перший погляд, нічим не примітна теплиця в дальній частині саду, але як тільки ми підійшли ближче, вихор кольорів усередині ставав все помітніший. Сотні метеликів літали поміж екзотичних рослин та дивували своєю різнобарвністю. 

-Ми можемо знайти всередину, якщо хочете.

-Звісно хочемо! Де тут вхід? — Визг Мадлен чули, мабуть, усі, хто був у саду, але мене це не сильно цікавило, бо я розділяла емоції Мадлен і не могла відвести погляду від цих створінь. 

Лукас лише тихо засміявся з реакції Мадлен і повів нас вузькою кам’яною доріжкою до майже непомітних скляних дверей.

Усередині пахло квітами, медом та чимось солодким. Через те, що сонце проходило крізь скло, у теплиці було дуже жарко, а піт миттєво виступав на обличчі, але це не завадило насолодитися цією красою.

Різнокольорові метелики були всюди. Вони кружляли під дахом, навколо нас та осідали на рослини. Я витягнула руку в надії зловити одного з цих створінь — і мені це вдалося. Один із них сів мені на долоню. Крила красивого смарагдового відтінку чарували, а щасливі крики Мадлен перший час дуже лякали метеликів і нас заразом.

-Тепер ви розумієте, чому сад — це серце маєтку?

-Думаю, після такого показу важко це було не помітити.

Хлопці, звісно, намагалися триматися стримано. Дерек скептично оглядав теплицю, сховавши руки за спину, ніби вся ця краса зовсім його не цікавила, але я все ж помітила, як він затримав погляд на великому синьому метелику, що сів на листя неподалік.

Навіть Едрік, який зазвичай виглядав так, ніби його неможливо чимось здивувати, час від часу мовчки озирався довкола. Хоча жоден із них, звісно, нізащо б цього не визнав.

Щось сьогодні було інакше. Едрік незвично мовчав, не намагався вколоти мене черговим саркастичним зауваженням, і саме це насторожувало найбільше.

Відвернути Мадлен від метеликів було майже неможливо, але мені все ж вдалося впіймати момент, коли вона перестала крутитися навколо чергової квітки.

-Тобі не здається, що хлопці сьогодні поводяться дивно? Особливо Едрік?

-Дехто просто ревнує.

-До чого тут ревнощі? 

-Ну знаєш, коли раптом з’являється багатий красунчик та ще й  друг дитинства, який увесь день крутиться біля тебе та потенційно може вирішити більшість твоїх проблем, то, звісно, це викликає ревнощі.

-Ми з Едріком не разом. Тут щось інше.

-Справді? А хто мені кілька днів тому розповідав, як опинився з Едріком у підземеллях? А потім ще й прокинувся у нього на грудях?