13. Втеча.

Прокидатися зовсім не хотілося, але я мусила, та й важко не прокинутися, коли Едрік хоче обережно підняти мою голову з свого торсу, але у нього це погано виходить.

-Скільки часу пройшло?

-Не знаю, але достатньо довго, щоб ми протверезіли. Голова болить?

-Ага, але схоже з цим поки потрібно зачекати. Я надіюся ваша величність нарешті вирішила, що ми можемо рушати далі. 

-Я думаю можемо. Залишатися тут ще на день немає сенсу. Так ми тільки ослабнемо без їжі та води.

-Надіюся, ти продумав, куди ми будемо тікати.

-Ще не зовсім, але я працюю над цим.

-Напиваючись зі мною, ти наврядче думав про план нашого спасіння.

-Навіть охоронці мають право оступитися і відпочити, а тепер я готовий до виконання обов'язків.

-Такий правильний, аж тошно. Краще б кинув мене і спокійно зажив би під крилом Монтрейна. Я впевнена, що він би з радістю тебе прийняв до себе в варту.

-Можливо, й варто так було зробити, але вже запізно.

-Яке щастя, що ти такий тугодум. У тебе є план, чи ми просто будемо йти напролом. В тиші, яка наповнювала коридор цілу ніч було чути наші кроки. — Надіюся наші кроки не чути в коридорах маєтку.

-Таємні ходи побудовані досить глибоко, не думаю, що хтось може нас почути, хоча готовими потрібно бути до усього. Якщо хтось нас і почує, то вони не зможуть так швидко нас знайти. Запам'ятовуй коридори, доки маєш час, а також способи виходу. — Канделябр, за який смикнув Едрік, виявився непростим, хоча, доки ми йшли, їх тут було десятки, хто знає, скільки таких таємних виходів ми проґавили. Світло різко вдарило в очі після темряви підземелля й змусило зіжмуритися.

-Звісно, ми з тобою привертаємо багато уваги, але будемо молитися Нордріксу, щоб його благословення дарувало нам силу та витривалість.

-Нам би непомітності більше, і тоді витривалість не потрібна буде.

Короткими перебіжками ми добиралися до останньої альтанки, яка майже завжди знаходилася в затінку, й це завжди допомагало нам з Мадлен тікати. Хто ж знав, що колись саме цей прохід та саме таке розташування альтанки, можливо, врятує мені життя. Прохід завжди був вузьким, а після того, як ми все рідше почали вибиратися в місто за останні два роки, він ще більше заріс, і вже навіть я не змогла б пролізти там, не те що Едрік, але хлопець швидко вирішив цю проблему й тихо пробив більший отвір мечем.

-Леді вперед.

-Який ти, виявляється, джентльмен. — Продиратися навіть через збільшений прохід було досить важко, адже на мені досі була моя сукня з заручин, яку я швидко обідрала в цих заростях, хоча зараз це навряд чи мене хвилює більше за моє життя і можливість втекти, але після того, як я доберуся до безпечного місця і знайду інший одяг, то точно спалю цю сукню. Продершись крізь густі зарості, я нарешті опинилася по той бік маєтку, тож найважча частина вже позаду, й нарешті ми можемо видихнути майже вільно.

-Не розслабляйся, ми ще маємо непомітно прослизнути повз маєткові мури й непомітно зійти до лісу. Там нам буде набагато безпечніше, бо вони не зможуть обшукати весь ліс, але нам все одно варто не шуміти.

-Наскільки це, звісно, вдасться з моєю сукнею. — Пальцем я вказала в низ на потріпану, дещо брудну, але досі живу сукню, але Едрік вирішив, що він хоче внести корективи в моє вбрання, і вправним рухом просто обрізав сукню до колін, тож кілограми вишуканої тканини просто впали до моїх ніг.

-Думаю так набагато краще. Як добре, що ти одягла ці чоботи, так тобі буде набагато зручніше бігти. Хоча не розумію, як твій вибір взуття одобрила Мадлен. 

-В тобі живе захований талант модельєра? Так прискіпливо оглядали моє вбрання тільки модельєри та Мадлен, а ще бачив би ти, як вони були незадоволені цим взуттям.

Ліс зустрічав нас похмурим мовчанням. Я ніколи не заходила так далеко, та й не цікавилася чимось, крім міста та маєтку. В цей ліс я заходила один-єдиний раз, коли напросилася піти з батьком на полювання, а коли побачила першу кров підбитого кабана, вирішила, що більше я в цей ліс — ні ногою, тим більше на полювання. Заспокоювали мене, дев’ятирічну, усі помічники мого батька, і тепер я розумію, що шансів заспокоїти дівчинку, яка плакала через те, що вони вбили кабанчика, а у нього, можливо, була сім’я, просто не було. Бо замість того, щоб втішити мене, одна половина або сміялася з такої сердешної реакції, або бігла заспокоювати мене словами, що плакати не потрібно, адже саме цього кабана сьогодні ввечері буде подано на урочистій вечері. Звісно, чоловіки не розуміли, чого дитина починає ревіти ще дужче, тож полювання швидко завершилося, так і не почавшись, зате я була цілком щаслива тим, що нарешті повернулася до маєтку, подалі від нудної компанії високопоставлених чоловіків та вбитих тварин.

                                  ***

Дахи будинків нарешті виднілися перед нами, хоча я вже й не вірила нашому щастю. Ця затяжна прогулянка вже набридла мені не на жарт, і побачити, хоча б щось крім лісу виглядало як благословення богів. 

-Куди далі?

-Я піду на розвідку, а ти будеш чекати на мене тут і не вляпайся ні в яке лайно. 

-Що ж, я спробую, але нічого не обіцяю.

-Ще раз витягнути тебе з маєтку я наврядчи зможу, тому в твоїх же інтересах сидіти тихо й не висовуватися. 

-Тоді мені нічого не залишається, крім як сісти на землю й тяжко вдихнути чекаючи на свого принца на білому коні. Звучить як казка.

-Казка, яка не підходить твоєму характерові. 

Сидіти на землі й чекати не зрозуміло чого виявилося ще важче, ніж я очікувала. Від нудьги та переживань я справді думала, що полізу на дерево, але не склалося, адже, на диво, Едрік досить швидко повернувся і навіть зміг десь дістати одяг, який хтось сушив на вулиці.

-Дрантя, звичайно, але зійде на перший час. 

-Саме те, щоб не привертати багато уваги. 

-Повернись, збоченьцю, щоб я змогла переодягнутися.

-Збоченець роздягнув би тебе, доки ти спиш, а я цього не зробив.

На балачки не було ні сил, ні часу, тому, швидко переодягнувшись та закинувши зіпсовану сукню на дерево, я рушила вперед під здивованим поглядом Едріка — схоже він не думав, що я зумію завести сліди нашого перебування тут хоча б поверхнево.