8. Перемога буде.

Пів року, я тренувалася вже пів року і я впевнена, що сьогодні саме той день коли я здолаю Едріка та він виведе мене за межі маєтку, так, можливо, він буде трішки піддаватися мені і я не зовсім чесно переможу, але ж я не можу перемогти чоловіка, який половину свого життя віддав тренуванням, це ж нереально. Я взагалі сумніваюся, що колись зможу перемогти його, але вчора на тренуванні він натякнув мені, що в мене буде шанс і я не впущу його. З Тео я не бачилася теж пів року і за цей час я думала він навіть забув мене, але це не так, бо Мадлен двічі на тиждень передавала мені листи він нього. Пояснювати чому ми так раптово зникли було досить важко, але ми знайшли пояснення. Моя сім'я повернулася в село на постійній основі, а сім'я Мадлен поїхала гостювати до родичів в це саме село на цілий місяць і нам ніби навіть повірили, хоча не одразу. Я пояснила, що не знаю коли ми зможемо зустрітися, але Тео досі чекав мене і що ж це тоді як не кохання? Мадлен та Жану було краще, адже вони могли бачитися раз в місяць. Цей термін визначила тітка Луїза, вона дозволила доньці виходити за межі маєтку раз на місяць, а раз на два дні отримувати листи з міста. Ну і звісно під час своїх вилазок Мадлен мала бути обережною та повертатися до заходу сонця, тож стереотип про жорстокість Сірґатів зараз не працював і Мадлен дозволяли більше ніж мені, що часто злило мене, але ображатися на подругу, яка весь час приносила мені листи й цікаві плітки я не вміла.

Я йшла довгими коридорами, що вели мене на подвір'я. Мої шкіряні чоботи відлунювали від мармурової підлоги, а вогонь, що горів в бра химерно змінював форми, то розгорався, то ніби був готовий погаснути. Всі жителі маєтку звикли до моїх ранніх підйомів, що для початку було для мене незвично, але тепер це було для мене буденністю. Мої м'язи міцніли з кожним днем, а вміння росли. Я швидко бігала та реагувала навіть на найменшу загрозу і в батькових очах я нарешті почала бачити гордість, що ж тренування пішли мені на користь і в майбутньому я справді можу стати гідною баронесою та заміною батька, але поки батько не збирався відходити, а я молила Нордрікса і всіх інших богів, щоб так було і надалі. Волосся за звичкою було заплетено в тугу косу, а декілька прядок також за звичкою вибивалися з неї, але я звикла до цього. Робітники маєтку вже звикли бачити мене в різних станах: брудну, ніби я скупалася в болоті, або побиту, з безліччю  синців та ногах та руках. Як казав Едрік мої вороги не будуть мене жаліти, тож маю готуватися до постійних побоїв. Незліченну кількість разів я падала, вивертала гомілки та навіть займалася хворою.

-Твоє взуття занадто відлунює коридорами.

-Хай всі чують хто йде.

-Коли ти будеш тікати від когось це тобі не допоможе.

-Не ти мені казав, що планку потрібно тримати навіть в самих кепських ситуаціях?

-Однозначно я, але це не означає, що тебе мають чути всі за милю. Тримай краще ці чоботи. — В мене полетіли чоботи і я вправно їх зловила. Високі шкіряні чоботи на невисокому каблуці були ніби спеціально створені для того, щоб їх можна було носити всюди. Під коротку красиву сукню в якийсь кабак, або на тренування чи втечу, або на довгу подорож. Чоботи були зроблені з м'якої шкіри, що не натирала та не завдавала дискомфорту. Каблук досить широкий та невисокий, щоб можна було спокійно бігати, підошва непримітна, а стелька чобіт зручна. Цікаво звідки у нього таке прекрасне взуття.

-Звідки воно в тебе? — Запитала я розходжуючись в своєму новому взутті.

-Одна знайома військова допомогла дістати твій розмір.

-Подякуй їй від мене і скільки вони коштували? Я віддам повну ціну, навіть трішки більше, щоб доплатити за незручності.

-Вона зробила це не заради грошей. Це проста допомога з її боку.

-Я це розумію, але залишатися в боргу не хочу.

-Рахуй це моїм подарунком я їх вже придбав.

-Що ж не буду вмовляти, але вони здаються мені знайомими.

-Такі носять жінки військові. Хоча більшість обирає більш зручні варіанти, але це явно краще ніж твої звичні туфлі чи балетки. 

-Однозначно так. — Погодилася я, бо, чорт візьми це було найзручніше взуття, яке я колись носила.

-Саме так. Такі чоботи були спеціально створені для жінок в наших лавах, але це більш офіційне взуття до сукні, але в ній зручніше бігти, битися і робити всі інші речі ніж у звичайних балетках. Вони достатньо зручні для бігу, а спеціальна підошва створена для того, щоб жінка не послизнулася в дощ чи на кризі, адже це взуття зменшує цей ризик.

-Дуже зручно, передавай подяку своїй знайомій, але тепер я налаштована покласти тебе на дупу і вийти за межі цього маєтку.

-Спробуй. — Чоловік недовірливо фиркнув на мою заяву, хоча я мала признатися, що сама в неї не вірила, ну не можу я перемогти людину, яка половину життя віддала на тренування, але показати впертість все одно потрібно, а якщо він мене помилує і я переможу, хоча і не по справжньому. 

Я зробила все точно як він мене вчив. Я уважно слухала кожну його пораду і навіть намагалася запам'ятовувати і я надіюся, що це дало свої плоди, бо у мене сьогодні є великий стимул, щоб перемогти. Три кинджали, які були подаровані мені цим небезпечним чоловіком покоїлися в піхвах, що придавало мені невеличкої впевненості. У Едріка ж в запасі не було жодної зброї, такі були його принципи. Доки я не стану гідним суперником він вважає, що використовувати проти мене зброю як мінімум небезпечно і я погоджувалася, бо один неправильний рух і у нашого любого барона немає єдиної спадкоємиці, адже якби я була не єдиною донькою ніхто б за мене так не переймався б, але маємо, що маємо. 

Я повільно просувалася уявним колом, яке собі накреслила й Едрік теж не збирався наступати, але рано чи пізно комусь потрібно буде це зробити. Ми кружляли як два яструби, які чекають коли інший втомиться від цієї трати часу та нарешті зробить випад і як завжди це має бути Едрік. Перше правило яке вдавлював у мене Едрік це те, що в битві чи на спарингах я не маю діяти першою. Краще захищатися, а потім завдати удару, особливо якщо ти ще не до кінця підготовлений.