4. Побачення.

Рік по тому

-Минулого разу нас ледь не впіймали, але ж ми не можемо пропустити цю вилазку. Хлопці чекають нас.

-Мадлен, це не єдина наша проблема. Батько починає щось підозрювати. Нам потрібно декілька днів не виходити. — Заперечувала я. Ми з Мадлен вже годину думали чи виходити нам сьогодні в місто і моя цікавість перемагала.

-Але я ще минулого разу домовилася з Жаном. Ми мали йти на побачення.

-Ми з Тео теж побачення запланували, ось тепер не знаю, що робити.

-Підімо? Ми ж вже домовилися, а повідомити їм, що не прийдемо ніяк не зможемо.

-Ти права. До того ж нас раніше ніколи не помічали, тож і цього разу не мають, але ми маємо бути ще обережніше цього разу.

-Я неймовірно чекаю нашого шістнадцятиліття, щоб спокійно гуляти не ховаючись.

-А поки в нас немає такої можливості ми будемо бігати. — Підмигнула мені Мадлен та вийшла з моєї кімнати, залишаючи мені трішки часу для того, щоб переодягнутися. Темно синя сукня, що була досить легкою для носіння, але також підкреслювала всі мої вдалі вигини, яких в моєму віці було небагато ідеально сіла на мене. На всі наші виходи я завжди обирала темні та непримітні кольори, щоб мене було важче помітити й цей раз не був виключенням.

-Ти готова? — Крикнула Мадлен стоячи біля дверей, але стояла вона не довго, бо вже через мить вона у своєму красивому вбранні безцеремонно плюхнулася на моє ліжко та піднявшись на ліктях оглядала мене. — Чудове вбрання, Бель, я відчуваю цей вечір буде чарівним. Як думаєш, що приготував для тебе Тео? Після наших побачень ми маємо розповісти одна одній про них.

-Однозначно, але нам не потрібно запізнюватися. 

-Зате ми заінтригуємо їх та заставимо трішки зачекати.

-Сумніваюся, що вони захочуть нас довго чекати. — Запротестувала я.

-Дівчата мають інколи змушувати чекати на себе. Це підігріває інтерес до нашої персони.

-Ці всі хитрощі підходять тобі, а не мені.

-Саме так, подруго, інколи ти пряма як палка, навіть хитруєш рідко, але ж це наш основний спосіб впливати на чоловіків, і обмежувати себе в цьому — злочин.

-Коли мені потрібно я зможу це зробити. 

Ми бігли повними вулицями міста оминаючи людей, а на першому ж повороті зупинилися.

-Зустрінемося через декілька годин на цьому місці. Обіцяй, що розповіж все про побачення в подробицях — Сказала Мадлен та побігла вздовж вулиці до місця зустрічі з Жаном, а я тим часом відправилася іншою вуличкою, що привела мене до таверни, що була розташована досить далеко від площі, але все одно знаходилася не далеко. Стара вивіска, що схилилася на бік одразу звернула мою увагу.

-Стара грушка. Що ж, все сходиться, особливо з зовнішнім виглядом. — Я без зусиль штовхнула двері та вони з невеличким поскрипуванням відчинилися показуючи мені убрання цього місця. Дерев'яна стійка за якою стояла досить мила на вигляд жінка вже почала гнити по краях, але її досить уперто фарбували, хоча дерево вже не піддавалося фарбуванню. Ззаду стійки були різноманітні бочки з напоями та двері на кухню як я здогадалася. В кімнаті було слабке освітлення, але на диво багато людей, що практично всі столики були заповнені. Неквапливо до мене наближався Тео зі своєю вже звичною посмішкою, що привертала увагу всіх дівчат довкола.

-Як ти, мила?

-Чудово, що нас сьогодні очікує? — Запитала я цілуючи хлопця.

-Знаю, ти варта кращого закладу, але це все, що я можу собі дозволити. — В голосі Тео звучало вибачення і я завжди пробачала. Він справді не міг дозволити собі більше і я його розуміла, адже він простий міський хлопець.

-Я не була в кращих закладах ніж цей. Насправді я навіть в таких тавернах бувала вкрай рідко. Мої батьки завжди були проти зайвих витрат. Ці місця для тих, що люблять розкидуватися грішми. — Говорила я пародіюючи чийсь голос, адже сама завжди отримувала те, що хотіла, а в маєтку працював один з найкращих кухарів імперії.

-Тоді виходить ми ж одної грошової категорії, тому проблем не має бути, чи не так?

-Звісно. — Я невпевнено заворушилася на своєму стільці та знову підняла погляд на хлопця, що вже кликав когось. Згодом до нас підійшла дівчина з байдужим виразом обличчя, ніби її робота не цікавила її. Вона не була набагато старшою за нас і схоже була донькою власника, адже поводилася досить зверхньо.

-Що бажаєте? — Запитала вона паралельно оглядаючи зал та вишукуючи когось.

-Дівчині сидр, а мені ель, а також житній хліб, овочевий суп і оселедець.

-Шикуємо на гроші батьків? — Запитала дівчина зацікавлена нашим вибором, схоже для них це був шик, що ж удамо, що це так і є.

-Можливо, Аделіно. Твої батьки обрали для тебе аристократичне ім'я для того, щоб ти зараз обслуговувала таких як ми?

-В будь-якому разі ми багатші ніж ваша сімейка, Тео, тому моє аристократичне ім'я не дивина. — Дівчина махнула своєю довгою косою та закрокувала до іншого столику паралельно кричучи нам. — Ваше замовлення буде готове через тридцять хвилин.

-Ти знаєш її? 

-Звісно, нещодавно познайомився коли вона почала тут працювати. Батькам набридло, що вона нічого не робить тільки витрачає їхні гроші. Вони досить заможні люди за нашими мірками, тому тримають це місце, хоча звісно не зрівняються з різноманітними купцями, воєнними та наближених барона. 

Люди весь час наповнювали "Стару грушку". Хтось йшов, хтось приходив. Чоловіки пили ром чи ель, було багато молоді, що могла собі дозволити тільки ці місця, але хлопець, що зайшов в таверну привернув увагу всіх. Каштанове коротке волосся, велична постава, м'язи на руках, що трішки випирали з одягу одразу говорили за себе. Навіть без форми я могла сказати, що це воєнний, а шрам над бровою тільки підтверджував мої здогадки. На вигляд йому було не більше як двадцять, хоча він міг бути й молодшим. Він одразу привернув мою увагу. Він був симпатичним, але старшим за мене якнайменше на декілька років. 

-Військові часто з'являються тут? — Сказала я нервово переставляючи ноги під столом.