3. Продовження гулянок.

В мої двері наполегливо стукають та в кімнату вривається Луїза з тацею в руках.

-То ви вже повернулися, хвала Тенебрії. (Прим. Богиня Тенебрія. Покровитель Сірґату, богиня темряви та смерті). 

-Про що ти Луїзо? — Моє серце просто впало в п'ятки.

-Невже ти думала, що я не дізнаюся про те, що ви тікали з маєтку? Без мого відома з цього маєтку навіть муха не вилетить.

Луїза хижо примружилася своїми чорними як смола очима, які були так схожі на очі Мадлен, але в Мадлен очі були трішки світліші.

-Ви розповісте батьку? Тепер нас точно не випустять з маєтку.

-Ні, навпаки, я підтримую вас, доки ви не наробите помилок.

-Тітко Луїзо, невже ви думаєте, що ми припустимося помилки?

-Щиро надіюся, що ви не створите нам проблем, але вам треба бути обережніше коли виходите з маєтку, бо вас зовсім випадково помітив один з охоронців і доповів мені, а я не стала доповідати твоєму батькові, Ізабель. — Жінка підмигнула мені та вже хотіла вийти з кімнати як я підбігла до неї та міцно обійняла.

-Дякую, тітко Луїзо, обіцяю, що ми з Мадлен будемо старатися не видати себе та вас, але чому ви допомагаєте нам?

-Діло молоде, звісно вам хочеться погуляти, поспілкуватися з підлітками, а особливо з хлопцями.

-Звісно ні, навіть в думках не було. — Награно обурилася я.

-Та знаю я вас, сама такою була, тому допомагаю вам. На добраніч, Ізабель.

-На добраніч, Луїзо.

Жінка вийшла з кімнати закриваючи за собою двері, а я опустилася на ліжко. Різні думки лізли мені в голову, а наша втеча здавалася мені неймовірним провалом, якби той охоронець доповів комусь іншому про нашу втечу, то нам би швидесенько обрізали крила, які тільки но почали виростати. Інколи я щиро заздрила дівчатам та хлопцям, що живуть в місті, за межами цього маєтку. Вони мають свободу, можуть робити все, що їм заманеться. Гуляти, веселитися, зустрічатися. У нас такого права не було. Двері в мою кімнату скрипнули та на порозі з'явилася Мадлен.

-Ти вже чула?

-Про що ти? — Мадлен здивовано підняла брови, одже Луїза їй ще не розповіла.

-Твоя мати бачила як ми тікаємо, тому наша перша вилазка ганебно провалилася.

-І що нам робити? Вона розповість все барону?

-На щастя ні. Твоя мати навпаки може допомогти нам, тому ми зловили щастя за хвіст.

-Тоді, можливо, завтра теж вийдемо в місто? 

-Невже тобі так там сподобалося, чи один з хлопців зачепив тебе?

-Можливо й так, Жан симпатичний. Я надіюся, що сподобалася йому.

-Ти подобаєшся всім, тож і йому сподобалася.

-Але мені так не подобалося, що біля них крутилися дівчата, а якщо в нього є дівчина?

-Тоді він неймовірний ідіот, бо він втратив таку красуню.

-Дякую звісно, але якщо я йому й подобаюся, що далі?

-Що ти маєш на увазі, Мадлен? — Я насупилася та почала очікувати відповіді. — Якщо ти йому подобаєшся, то це чудово, хай побігає за тобою і починайте зустрічатися.

-Але як це буде? Я тут, він там, я ледь можу втікати звідси по вечорах.

Я дзвінко розсміявся та всілася на підвіконня.

-Ти занадто багато думаєш, Мадлен, а потрібно просто робити. Якщо він не готовий бачитися з тобою тільки вечорами, якщо не готовий чекати тебе, то навіщо він тобі? — Посмішка не зходила з мого обличчя, а вуста продовжували базікати. — Ти все ускладнюєш, а потрібно просто жити. Зробити щось, а потім побачити наслідки, намагатися змінювати своє життя та насолоджуватися ним.

-Колись ти не була такої думки.

-Моя думка змінилася буквально декілька годин тому. Я побачила ці вулички, ці щасливі обличчя підлітків, що мають волю та борються за неї і я хочу бути такою самою. Ми ж такі молоді ще, то чому б не веселитися, не робити дурниць за які в майбутньому буде одночасно смішно і соромно? Я хочу згадувати ці дні з посмішкою, а не плачем та стражданням за втраченими роками.

-Можливо, ти й права.

-Я завжди права. — Підмигнувши Мадлен я вскочила зі свого місця та підійшла до шафи. — Як думаєш, що одягнути завтра? Серед мого одягу немає нічого підхожого.

-В мене є, я завтра тобі занесу, а в місті щось тобі купимо не дороге та красиве.

-Цей настрій мені подобається більше.

-Я вже піду, бо якщо затримаюся, то мама буде злитися.

-Правильно, не змушуй її чекати, бо завтра її допомога  буде нам потрібна. 

Завтра нас чекає цікавий день, я це відчуваю, а мої відчуття рідко мене підводять.

                                   ***

Стоячи в кімнаті Луїзи ми разом з Мадлен буквально молили її прикрити нас, щоб ми змогли вийти з маєтку.

-Луїзо, ми вас благаємо, допоможіть нам. Без вашої допомоги ми не зможемо вийти непоміченими. Ви ж казали, що самі такою були.

-Ви граєте з вогнем, дівчата, а якщо твій батько дізнається про це? 

-Ми будемо все заперечувати, скажемо, що ви нічого не знали. — Я старалася говорити переконливо, але вираз обличчя жінки не змінився, тож ми її не переконали.

-То як все легко у вас. Просто взяли та заперечили. Ніби нічого й не сталося, але все працює не так, любі, ваші слова нічого не вирішують.

-Луїзо, я обіцяю вам, що ні ви, ні ваша донька не постраждають, якщо щось трапиться, то вся провина буде на мені. І ніхто не зможе вас викинути з цього маєтку поки я тут. Ніхто, навіть мій батько.

На обличчі жінки виступила легка посмішка та зморшка між бровами трішки зменшилася. Руки Луїзи лягли на мої плечі, а наші очі зустрілися та жінка заговорила.

-Твої слова доводять, що колись ти станеш чудовою правителькою, що буде керувати нашим баронство та захищати своїх людей, але зараз ви просто підлітки, які звісно хочуть веселитися, тому я допоможу вам, але обіцяйте мені, що будете обережні та не поставите мене в скрутне становище.

-Обіцяємо. — Промовила я та радісно обійняла жінку.

-Дякую, мамо.

Мадлен кинулася до нас та ми всі міцно обійнялися. Мадлен за ці роки стала мені як сестра, а тітка Луїза як друга матір, що завжди була поруч, щоб підтримати та допомогти якщо потрібно. Я була безмежно рада, що в мене була така підтримка.