2. Початок кінця.

Бути донькою барона Деверо важко, хоча багато молодих дівчат не погодяться зі мною, адже вони мріють бути на моєму місті. Розкішні сукні та прикраси, дорогоцінне каміння, бали та статус і звісно ж впливові чоловіки, які хочуть отримати твою руку, але мало хто думає про те, що такі люди як я не мають свободи, а що ж тоді говорити про саму принцесу Селіну Монморансі. Певно їй приходиться вдесятеро важче. Відповідальність за честь та добробут таких великих родів завжди лежить на їхніх нащадках, а через те, що я була єдиною донькою у сім'ї на мене звалилося багато відповідальності. Аристократія не може робити те, що їй заманеться. Ми не маємо тих прав, що мають прості люди. У нас відібрали право на помилку, на кохання та на багато інших речей. Сьогодні я, Ізабель Деверо, єдина донька барона Деверо виходжу на публіку, адже в нас відбудеться бал на мою честь. Сьогодні мені виповнюється сімнадцять, але я аж ніяк не щаслива. З цього часу батьки все більше будуть прискіпуватися, а народ приглядатися до мене. Багато заможних чоловіків вже зовсім скоро прибудуть до міста, щоб просити моєї руки, але чи погоджуся я та мої батьки? 

Мої роздуми перервав стук у двері.

-Зайдіть.

Промовила я та до кімнати зайшла жінка з тацею в руках.

-Доброго ранку, ваша милість, як спалося?

-Добре, Луїзо.

Жінка була вже у віці, але від цього не втрачала своєї краси. З першого погляду вона могла здатися суворою та дещо знервованою, але як тільки дізнатися цю жінку ближче, то зрозумієш, що вона дуже усміхнена та щира.

-Сьогодні чудовий день, не вважаєте? На дворі прекрасна погода, співають пташки, сонячно.

-Так, погода справді чудова. Як справи в палаці?

-Всі готуються до вашого день народження, ввечері приїдуть гості зі всіх куточків королівства. По правді кажучи я навіть чула, що будуть гості з інших королівств.

-Так, батько певно запросив багато гостей.

-Це справді так, маєток вже другий день на ногах, всі готуються до балу на вашу честь.

-Луїзо, ти знаєш хто буде присутній на балу?

-Більша частина аристократії я гадаю, всі з ким ваш батько веде справи чи в хороших стосунках.

Жінка поклала тацю на стіл та підняла на мене очі.

-Я, мабуть, не буду вам заважати, ваша милість, раджу вам прогулятися сьогодні. Погода справді чудова, не втрачайте таку нагоду, ця погода не протримається довго.

-Ви праві, Луїзо.

Я встала з ліжка та підійшла до підвіконня. Чи то сум, чи то жаль сковував моє серце. В дитинстві я могла спостерігати годинами за тим, що відбувається в саду, але зараз це заняття не викликало такий трепет як колись. Багато чого змінюється. 

-Чому сумуєш?

Промовила Мадлен, яка зайшла до кімнати.

-Не знаю, Мадлен.

-Зазвичай люди знають в чому причина їхнього суму.

-В дитинстві я обожнювала спостерігати за нею крізь це вікно, як вона гуляла садом, як доглядала за квітками в саду. Звісно вона й далі продовжує це робити, але вже не так часто. Я бачу як моя мати змарніла за останні роки.

-Подруго, тебе щось не туди понесло. Сьогодні такий чудовий день. Втечім з маєтку?

-Знову?

-Минулі рази нас ніколи не помічали, чому б тепер в цій метушні помітили. Та й ми давно не були на вулиці. 

-Ти хочеш побігти до свого Жана?

-А ти проти?

-Це може погано закінчитися.

-Говориш як моя мати, не будь такою занудою, чи тобі п'ятдесят? 

-Твоя мати права, чи ти не пам'ятаєш, як нас спіймали?

-Це було ще того року.

-Добре, тоді переведім тему. От скажи ти б змогла вийти заміж за людину, яку ти не кохаєш? От я не уявляю когось поряд з собою, крім Жана.

-Це б було боляче, але змогла б.

-Я не вірю тобі, Бель, от ти б змогла вийти за того кого не кохаєш? Кого не хочеш? Ти ж зустрічається з Тео.

-Мадлен, я донька віконта Деверо, я зобов'язана вийти заміж за того на кого вкажуть і моє щастя якщо він буде симпатичним та гарячим, а не старим та ні на що не здатним. Уяви, що мені дістанеться якийсь стариган, з яким навіть цілуватися не зможу, бо в нього зуби випадають?

-Зате після його смерті ти станеш багатою вдовою і будеш плакати в носову хустинку через його смерть.

Я посміхнулася з жарту Мадлен. Мадлен обожнювала жарти й була ну дуже тактильною, тому ми просто не могли без обіймів.

-А як щодо Тео? Мені здавалося, що в вас все серйозно.

-Я люблю його, але в нашому світі любові мало, як мінімум для аристократів.

-Нічого ти не розумієш в любові.

-Може й так, люба.

-То ми підемо в місто?

-Я давно там не була, подивімось, чим зайнятий народ.

Дівчина підбігла до мене та сильно обійняла. 

-Через десять хвилин на нашому місці.

-Як і завжди.

Переодягнувшись у чорну сукню, що була досить легкою та зручною та ще й не помітною я накинула плащ та побрела коридором маєтку до нашого з Мадлен місця. Наше місце це була ділянка подвір'я, яка ледь освітлювалася сонцем вдень та ліхтарями вночі. Саме на цій ділянці знаходилася найвіддаленіша альтанка, де зазвичай збиралися робітники маєтку, щоб потеревенити, але одразу за нею був маленький прохід у верболозі, через який мало хто спромігся б протиснутися, але ми з Мадлен були надто вперті, тому трішки збільшили прохід та почали користуватися ним.

-Маєш чудовий вигляд.

-Ми як сестри близнючки.

-Не правда. В мене чорне кучеряве волосся та зелені очі, в тебе біле пряме волосся та сині очі, ти справжня принцеса.

-А ти справжня відьма.

Сказала я дівчині, на що вона показала мені язик та полізла до проходу. Такий дитячий з першого погляду жест, який говорив більше за слова. Ми довіряли одна одній. Разом поводилися інколи як діти й це ні краплі нас не турбувало.

-Гей, Бель, зовсім як в дитинстві.

Зауважила Мадлен.

-Не вистачає тільки того неймовірного відчуття свободи та страху, що тебе зловлять кожної секунди.

На мить я ніби перенеслася на три роки тому, де нам з Мадлен було по чотирнадцять.