1. Ціна помсти.

Чіпкий запах металу переслідував мене, поки я йшла тронною залою разом зі своїми солдатами, адже сьогодні баронство Блекторн паде під моїм натиском, а самозакоханий Теодор Монтрейн, що був сином місцевого барона втратить своє життя та душу разом зі своїм батьком. Я відплачу йому тією ж монетою, що й він мені. Найкращі воїни баронства крокували поряд зі мною захищаючи мене від всіх небезпек, що чекали на мене в лігві ворога. Злагоджений дзвін металу лунав звідусіль, а кров окроплювала розкішний мармуровий кафель під нашими ногами. Я поглянула на свої ноги та побачила як моє вбрання увібрало в себе цю кров, але в мені не було страху. Навпаки залишилася тільки безмежна лють та байдужість. В моєму серці ніби відмерли інші почуття. Радість, сум, страх з часом пропадали з мого життя, а натомість них приходила лють та беземоційність. Чи це просто такий період? Можливо, все ще налагодиться, хоча з часом я переставала в це вірити. Мій одяг просяк цим червоним кольором та запахом металу, що належав нашим ворогам, але ми не зупинялися, а невпинно наближалися до барона, що непохитно сидів в кріслі. Всередині зароджувалося відчуття чогось неправильно, що все не мало бути так. В цієї історії мав бути інший кінець. Я мала жити інакше. Вийти заміж, бути вільною, а не зганьбленою баронесою без своєї землі, але все привело мене сюди. В народі казали всі дороги ведуть до правителя. Мене привела сюди лють та жага помсти. Сьогодні всі дороги вели мене до барона. Чого ж він так спокійно сидить коли його людей рубають на шматки та його самого можуть вбити всього через декілька митей? Чому не тікає? Не вимолює прощення за все, що скоїв він та його син? Мене лякав його спокій. Барон ніби спостерігав за кожним моїм кроком і в цей момент в мою голову почали прокрадатися сумніви. Чи правильно я все зробила? Чи не зрадили мене союзники? 

-Чому ти прийшла в мій палац та вбиваєш моїх людей. — Залом пролунав владний та гучний голос барона. Він наголосив на тому, що це його палац та його люди, хоч я зараз і в його руках, але я не дам себе знищити ще раз.

-Ти чудово знаєш, що я сильніше, мої союзники впливовіше, а твоя дружина та донька в моїх руках і якщо зі мною щось станеться, то ти ніколи не побачиш ні дружини, ні доньки. Саме в цей момент твоя люба дружина благає моїх.

-Вони не можуть бути в тебе. — Чоловік відмахнувся не вірячи в мої слова, але я казала правду.

-Твій палац оточений моїми людьми, ти зараз знаходишся під прицілом моїх людей, твоя донька та дружина у нас, то чому ж ти сидиш і нічого не робиш, Монтрейне?

-Правитель помирає разом зі своїм народом. Я не буду тікати як щур з корабля, що тоне. Я не буду як ти.

Я в мить опинилася біля чоловіка та приклала кинджал йому до шиї. На мене направилися пістолі та кинджали його людей, а на них пістолі та кинджали моїх людей. Один лишній крок і ми всі переб'ємо один одного і всі це розуміли. Але я не боялася. Я була абсолютно спокійна, бо знала, що на цей раз не дам їм перемогти.

-Я втекла, щоб одного разу повернутися, Монтрейне. Я поклялася, що одного разу я прийду до тебе і знищу тебе разом з твоєю сім'єю. Я помщуся тобі за смерть моїх рідних.

-Скільки слів, Ізабель, але зараз ти ніхто, ніхто. Аристократка, що була позбавлена титулу, грошей та спадку. — Його слова ніби отрута просочувалися під мою шкіру, але цю отруту потрібно викорінити, інакше він поранить мене та ослабить.

-Але не позбавлена зв'язків і права на помсту. Знаєш, Монтрейне, думка про цей день гріла мене ці два роки. Я пообіцяла собі, що повернуся сюди переможцем і я це зробила. — Дзвінкий сміх цього чоловіка залив тронну залу, а мої геть не спантеличені очі вдивлялися в його обличчя.

-Я недооцінив тебе, Ізабель, коли дозволив втекти два роки тому. Подумав ну що ж мені може зробити сімнадцятилітня дівчинка, яка була позбавлена грошей та титулу? Я вважав, що ти будеш блукати вулицями і там і помреш, але ти вижила і навіть стала сильнішою. Знайшла союзників. Моя повага тобі, Ізабель, ти мене здивувала. Я багато чого бачив і думав, що мене не можливо перемогти, але ти змогла. Це була хороша гра наостанок, Ізабель. 

Мої пальці міцніше перехопили кинджал та трішки надавили на шию старому, але він продовжив говорити.

-Я ніколи не благав, Ізабель, і зараз не буду, але в мене є прохання до тебе. 

-Я слухаю тебе, Монтрейне.

-Зі мною ти можеш робити, що забажаєш, з сином також, але відпусти мою доньку та дружину. Вони невинні в цих смертях. — Заблагав чоловік, мабуть, це було вперше.

Я ледь чутно пирхнула.

-Де гарантія, що колись вони не прийдуть до моїх воріт так само як я сьогодні?

-Гарантії немає, але моя дружина занадто слабка для помсти. Вона не кохала мене, тому за мене мститися не буде, а от за сина можливо, хоча звідки в них зв'язки, щоб тягатися з тобою? Я вітаю тебе, Ізабель, ти розширила свої володіння. Тепер твоє баронство стало набагато сильніше та більше за територією.

-Але якою ціною.

Сказала я та перерізала горлянку монарху й одразу юркнула вниз, щоб не стати прямою мішенню для його людей. Я швидко перебігла в безпечне місце, яке знаходилося біля стіни за троном колишнього монарха. Тут мене не зможуть дістати, але огляд в мене буде непоганий і я зможу допомогти своїм людям не наражаючи себе на небезпеку. Я дістала пістоль та почала прицілюватися, а в голові лунав добре знайомий голос. Стріляти мене вчив молодий лейтенант палацової охорони, якому на той момент ледь виповнилося двадцять, а мені було десь п'ятнадцять, тому стріляти я знала добре. Дякувати Нордріксу (прим. Нордрікс бог холоду, криги та витривалості. Шанований в королівстві Фрігас ) Едрік був і є вправним солдатом та вірним воїном. Багато наших воїнів переметнулися на сторону ворога, але тільки не він. Він завжди допомагав мені, захищав мене та оберігав. Згадка про нього зігріла моє серце. Він один з небагатьох хто заставляв мене щось відчувати. Вони робили мене живою і в такі моменти я шалено хотіла стати такою як колись. Безтурботною, веселою та щирою, але ці почуття ніби заморозилися. Всіх нас змінили ці події, але мене найбільше.