1 розділ

— Я сподіваюся, що ти всіх попередив, Зорхан? — 
— Так, всіх...окрім цих двох. —
— Чого ти чекаєш тоді? Поки Сафарія сама не розповість це їм, і скаже про те, який ти нікчемний ватажок, та ще й батько? —
— Я саме хотів все розповісти...але ти не думаєш, що треба почекати поки Кіота прокинеться? Вона теж повинна знати, Ньота. —

Батьківські голоси лунали у вухах Кіоти майже з самого ранку. Вони уривками проривалися крізь її солодкі та яскраві сни, перекрикували всі думки та голоси чарівних героїв перед її очима. Так завжди було коли вони щось не могли поділити, чи сварилися про якісь дурниці. Що на цей раз? Вона могла лише здогадуватися, бо ж ці двоє завжди були такими непередбачуваними. 
Нарешті плямистошкура смогла прокинутися, прислухаючись до всієї сварки та метушні. Але як на зло, коли вона нашорошила вуха прислухаючись, обидва голоси відразу ж затихли. Ніби батьки навмисно розгулювали біля дитячого кутка, чекали, поки їх дочка прокинеться, щоб потім замовкнути!

Маленька левиця ліниво розплющила карі оченята, швидко моргаючи щоб звикнути до сонячного світла. Сонце вже високо стояло над обрієм, зігріваючи усіх своїм теплом, проте хмари на небі поки ще мали рудий колір. Навколо шаруділа висока трава та дерева від ранкового вітру, десь вдалині чулися реви бізонів, гучні помахи пташиних крил, що пролітали на небі над головою. 
Ох, це означало що ще ранок! Левиці мабуть поки не повернулися зі сніданком, тому в неї був шанс розділити найсолодший шматок м'яса разом з її братом. Вона так цінувала ці моменти, бо ж найчастіше вона прокидалася вже близько до сонцепіку, і їй як завжди діставалася вже холодна їжа.

Швидко позіхнувши, як слід потягнувшись, вона нарешті піднімається на чотири лапи, перед цим ще промацуючи кігтиками теплий трав'яний килим під нею. Вона швидко струшує з себе всі залишки її постілу та оглядається навколо. Невеличка територія дитячого кутка була без єдиної душі, висока трава навколо, що повинна була слугувати прихистком, помірно рухалася на вітерцю. Слеш вже прокинувся і покинув це місце, як це було завжди. Він був "ранковою пташкою", так казала їх мама.

З новими силами вона одним стрибком вислизнула з трави, і побігла протоптаною стежкою вперед. Маленькі лапи піднімали пилюку, вітер ставав сильніше, від чого куйовдив її хутро та нагинав траву, відкриваючи кожен раз вид на центральну галявинку прайду. Яма для здобичі дійсно була ще пуста, хоча леви вже зібралися навколо, чекаючи поки мисливиці повернуться разом із сніданком. 
Але не встигло левеня ще навіть висунути носа з трави, як раптом знайомий дзвінкий голос змусив її застигнути на місці, а серце підстрибнути.

— Куди це ти так біжиш, маленька? — почувся голос її мами, ніби прямо над вушком плямистої.

Левеня зараз же озирнулося назад, її вуха трохи опустилися до маківки коли вона побачила морду мами, яка стояла там, над нею, суворо зиркаючи зеленими очима, як це зазвичай було коли вона сердилася. Точно...Кіота була так захоплена своєю ціллю, що навіть забула спитати Ньоту про те, чи можна їй покинути дитячу. Це був строгий закон, який вона та Слеш не повинні були порушувати.
"От халепа...невже ранок не може початися яскраво?" – гірко подумала вона, вже готуючись до того, що скаже їй мама.

— Ох, мамо! — зойкнула маленька, дивлячись на мати такими невинними очима, якими вона могла. — Я просто дуже зголодніла, тому я...я просто хотіла приєднатися до Слеша, та інших щоб поснідати разом. Я забула спитати тебе, пробач...—

Кіота одразу ж повернулася обличчям до великого леопарда, дивлячись на неї з-під лоба. Маленька левиця винувато опустила голову, хоча її хвостик все ще нервово здригався на кінці видаючи нервування в її тілі.

Декілька хвилин панувала гнітюча тиша під поглядом очей матері. Але як тільки левеня змусила себе підняти погляд, морда леопарда вмить посвітлішала. Суворі очі пом'якшали та ніби заблищали, мама гучно замуркотіла, від чого левеня замуркотіло у відповідь. Тривога та напруга пішла також зненацька, як прийшла змінюючись на ту саму звичну приємну та люблячу.

Ньота помахуючи хвостом підійшла трохи ближче до доньки. Вона зненацька витягнула лапу вперед щоб підштовхнути маленьку до себе, й почати вилизувати її шубку від голови до хвоста.

— Дурненька, як я можу сваритися на тебе за таке? — промуркотіла вона лагідним голосом. — Але наступним разом не забувай про це. А якщо б я прийшла у дитячу, та не знайшла тебе? —

Кіота потерлася головою об лапу матері у відповідь, трохи куйовдячи яскраве плямисте хутро. Її оченята заблищали коли вона підняла більш бадьорий погляд.

— Так, мамо...— зітхнуло левеня з полегшенням, притуляючись сильніше мордочкою до мами. — Я розумію. Наступним разом я точно не забуду, обіцяю! —

Як раз в цей момент вушка Кіоти трохи нагострилися. Вона почула кроки від важких лап, що повільно наближалися, посилаючи вібрації по землі. Маленька левиця лише підняла голову, їй не треба було багато часу щоб впізнати золотаву шубку свого батька. Незважаючи на великі розміри ватажок прайда йшов з відточеною роками елегантністю, що лише більше підкреслювало його величність. Хоча левиця була рада бачити тата, але у неї в голові з'явилося питання. Чому він тут? Кожен ранок велетень йде разом з мисливицями на полювання, щоб принести для прайду більше свіжини. Він ніколи не пропускав цього! Що ж сьогодні сталося, що він вирішив змінити свій розклад на цей день?

— Тато! — одразу ж запищала Кіота, радісно підбігаючи до золотошкурого. — А чого це ти не на вловах? Ти зазвичай кожен ранок йдеш разом із левицями...щось сталося? —

Лев загадково переглянувся з леопардом. Вочевидь, вони знають щось те, про що не знає Кіота. Чому вона завжди була остання, хто про все дізнається? Це так дратувало!
Перш ніж вона змогла щось запитати знову, батько опустив голову до неї, потершись головою об її меньшу, при цьому коротко лизнувши.

— Сьогодні особливий день, Кіота. Я не можу бути на полюванні. Я потрібен тут. — сказав він, дивлячись прямо в очі левеняти. Він зробив коротку паузу, після чого продовжив. — Сьогодні особливий день для тебе, та Слеша. І перш ніж ти підійшла до ями зі здобиччю – я маю сказати тобі, що цього ранку вам обом забороняється їсти ані крихти від сніданку, який принесуть левиці. Зовсім нічого до роту, зрозуміла? —