Пролог

Цієї ночі місяць особливо яскраво освітлював вічнозелені та теплі шляхи прайду. Цвіркуни джижчали в траві, пташки вже оспівували останні пісні перед тим, як відпочити. Навіть у левів зараз повинна бути остання перевірка територій, перед тим як вони ляжуть спочивати. Але двоє з них все ще сиділи собі посеред галявинки на великому камені, та разом дивилися у небо. Здається, що вони навіть не думають про сон.

Погляд голубих очей золотошкурого лева був зафіксований лише на луні посеред неба, яка сьогодні світила набагато яскравіше, ніж завжди, ні одної зорьки не ховалося за хмарами. Це означало лише одне. Знак від Богів, який добре знайомий для кожного лева цього прайду. Сьогодні, або завтра, якась левиця повинна була народити дітей. Але саме це непокоїло велетня найбільш. 
Чому? Тому що лише його пара була вагітна! Так, він дуже чекає дня, коли зможе побачити свого левеня, і він хоче це зробити як найшвидше. Але ж пройшло ще недостатньо часу, щоб воно народилося. А якщо щось не так? Можуть бути проблеми саме з дитиною, та її матір'ю!

Саме тоді на середині своїх роздумів золотавий відчув на собі пильний погляд. Це брунатний одноокий лев поряд з ним, судячи з усього, помітив дивний вираз обличчя в свого товариша. Його блідо-жовте око наче заглядало в душу, поблискуючи розумінням. Він завжди читав свого рідного брата так, ніби має якийсь особливий дар. Саме тоді він заговорив.

— Чого ти такий...дивний? Все мовчиш, та дивишся у небо. Зазвичай ти такий балакучий, навіть палкою не заткнути! — посміявся брунатний лев, поблискуючи єдиним уцілілим оком. — Невже це ти так переймаєшься через нашу красуню Ньоту? Ти же знаєш, Зорхан, з нею буде все гаразд. Вона сильніша за інших левиць, і як мінімум тому що вона леопард. —

Від цих слів Зорхану стало дійсно соромно. Він так боїться за свою любу Ньоту, що навіть забуває про те, яка вона сильна насправді. Річ була у тім, що вона дійсно була леопардом...колись клани леопардів були ворогами для прайдів, прайди були ворогами для них. Але зараз усе інакше. Ну...це вже не важливо. Важливо те, що Ньота тепер з Зорханом, тут, його пара та мати його дітей. Хоча багато членів прайду не дуже розуміли вибір їх ватажка, вони все рівно поважали її як головну самку. 
Ох, вони з нею стільки всього пережили, а він все досі вважає її слабкою?

— Я...я не знаю, Конга. Леопарди хоча не переважають по силі льва, але вони мають більшу витривалість. — зітхнув Зорхан, опустивши голубі очі. — Може для неї не буде проблематично народити, але що якщо щось станеться з дитиною? —

На деякий час настала тиша. Конга мовчав, судячи з усього, думаючи, що краще сказати. Та після невеликої паузи він лише зітхнув, та сказав:

— О, брате, ти дуже переймаєшься через дрібниці. Я думаю, що все буде добре. — але навіть коли Конга казав це, його хвіст нервово здригався. Він не був певен у своїх словах, але робив вигляд, що це не так. —...Та й до того. З чого ти вирішив, що саме Ньота повинна народити? Вона ж не левиця. —

— Але частина прайду! — одразу ж заперечив Зорхан гучніше, його кігті трохи вчепилися в камень під ними, його вуха опустилися до маківки від миттєвого вогника люті, що пройшов крізь нього і також миттєво згас. Дуже швидко золотий лев розслаблює плечи, та тяжко зітхає. — Ох, Конга, хто ж тоді якщо не вона? Ньота єдина, хто зараз чекає левенят, чи...не левенят...потомство! То хто ж, по твоєму, може бути інший? —

На цей раз брунатний лев лише пожав плечима. Його погляд піднявся на великий білий шар на небі, знову оглядаючи, ніби щоб упевнитися, що вони все побачили та зрозуміли правильно. Сумнівів більше не було...

— Що ж...все, що я можу сказати – це не забивай собі голову різними дурницями. Знаєш як кажуть...чим більш переживаєш, тим більша вірогідність того, що щось погане дійсно станеться. — одразу після цих слів Конга підбадьорливо опустив свій хвіст на спину брата. — Пам'ятаєш як казав батько? Не треба зосереджуватись на тому, чого ще не сталося. Краще радуйся тому, що все поки що добре. —

Дивно, але ці слова дійсно допомогли. Хоча занепокоєння не повністю пройшло, тепер Зорхану трохи легше на душі. Погляд блакитних очей впав під його лапи, поки він про щось думав. 
"Так, Конга має рацію...тато завжди був мудрим, та знав відповіді майже на всі питання. Шкода, що зараз я не можу поговорити з ним." – від цих думок Зорхан навіть не помітив як підвів свою велику голову до неба, роздивляючись мерехтливі зірки, на яких повинні зараз спочивати всі душі прайдів.

— О, дякую, брате. — майже промурчав золотавий лев, оглядаючись на одноокого. — Ти мені справді дуже допоміг. Але вже пізно, і, мабуть, я піду до Ньоти. Може вона вже шукає мене. —

Не встиг навіть Зорхан зробити крок, а Конга щось відповісти, як зненацька поряд з ними з'являється запихана одна з найстарших левиць ніжно-коричневого кольору. Її блакитні очі замерехтіли тривогою, яка одразу ж змусила ватажка прайду піднятися на лапи.

— Рара, що сталося? — схвильовано спитав він. 

— Зорхан, Боги як завжди знають все! — заговорила вона своїм хрипким голосом — Ньота...вона народжує! Тобі треба поквапитися. —

От тоді два брати знову переглянулися. Як же так...з одного боку Конга мав рацію. Те, про що найбільш думав та боявся Зорхан, зараз відбувається насправді. Якась тривожна іскра пройшлася між їх поглядами коли Конга отямився, та оглянувся на старшу левицю.

— Їжачки павучки, вона справді народжує? — спитав він вже більш серйозним голосом. — Зорхан, до кубла лічиці дуже довго від цього місця. Ти повинен бігти, щоб встигнути! —

Навіть не думаючи великий лев повернувся в бік, звідки вибігла Рара. Він лише смикнув вухом, призиваючи її не відставати, та побіг геть. Поки він біг через галявини, суху траву та повз річки його сердце страшенно гупало. Ні, не від втоми. Від страху. Перед його очима вставали найгірші повороти подій. Як він прибігає, а його зустрічають понурені від смутку левиці, або й гірше. Вже мертва Ньота. 
Ні...ні, ні, ні! Він не повинен думати про це. Треба думати про краще, краще...