Глава 34: Пастка

Анна й Мортарій швидко рушили далі після зустрічі з тінню. Їхні рухи були обережними, але поспішними — кожна хвилина затримки могла коштувати їм життя. Смертельна напруга та невизначеність наче випливали з повітря, що оточувало їх. Вони знали, що магія ворога зростає в силі, і тепер кожен їхній крок перебував під пильним наглядом.

— Ми повинні бути ще обережнішими, — сказав Мортарій, стискаючи її руку трохи сильніше. — Вони тепер знають, що ми тут.

Анна мовчки кивнула. Її думки були охоплені страхом перед тим, що сталося в лісі. Слова тіні продовжували лунати в її голові: "Його амбіції зруйнують вас обох". Вона намагалася не піддаватися цьому, але сумніви все ж інколи просочувалися в її думки. Проте вона намагалася тримати себе в руках — зараз не час для коливань.

Через кілька годин шляху вони нарешті досягли давньої, занедбаної дороги, що тягнулася крізь непроглядну густину лісу. Дорога була захаращена камінням, корінням і сміттям, немов сама природа намагалася приховати її від людських очей. Але Мортарій знав, що це правильний шлях. Він неодноразово вивчав старі мапи та записи, які вказували, що цей шлях веде до храму, де зберігається артефакт.

— Ми вже близько, — промовив він, коли вони вийшли на невелику галявину. — Дорога приведе нас до входу.

Анна озирнулася навколо, відчуваючи якесь незриме наближення небезпеки. Її інтуїція рідко підводила, і тепер вона відчувала: щось тут не так. Вона зупинилася на мить і, приклавши руку до грудей, спробувала заспокоїти серце, що калатало швидше, ніж зазвичай.

— Що трапилося? — помітивши її рухи, запитав Мортарій.

— Тут щось є, — відповіла Анна, дивлячись на ліс навколо. Її погляд ніби відчував невидимі очі, які спостерігали за ними.

Мортарій підійшов ближче до неї, обводячи поглядом місце, де вони стояли. Його рука знову схопилася за меч.

— Це пастка, — тихо сказав він. — Вони йдуть за нами. І скоро будуть тут.

Анна відчула, як її тіло вкрив холодний піт. З того часу, як вони залишили селище, вона знала, що ворог іде по їхніх слідах, але тепер стало ясно, що їм залишалося зовсім мало часу. Вона вдихнула глибше й подивилася вперед, на стару дорогу, що вела їх до храму. Тільки там, в самому серці цього проклятого лісу, вони могли знайти захист.

— Ми повинні поспішити, — сказала вона, злегка притискаючи руку до серця. — Якщо ми не дістанемося до храму першими, вони знищать нас.

Мортарій знову кивнув і швидким кроком пішов уперед. Його постава була зосередженою, рішучою, але Анна бачила, що навіть він починав відчувати тягар їхньої місії. Кожен крок здавався важчим, ніби сам ліс намагався їх затримати.

Пройшовши ще кілька годин по старій, зарослій стежці, вони побачили древні руїни храму на горизонті. Величезні кам'яні колони стирчали з землі, зарослі мохом і плющем. Це місце давно забуло про людську присутність, але його магія все ще залишалася живою.

— Ми майже на місці, — сказав Мортарій, кидаючи погляд на Анну.

Але як тільки вони зробили перші кроки на територію храму, повітря раптом стало важким, майже задушливим. Земля під їхніми ногами злегка затремтіла, а навколишній простір завібрував незримою силою.

— Це пастка! — крикнув Мортарій, коли перед ними з’явилися силуети.

З тіні дерев виходили фігури в чорних плащах, обличчя яких були сховані під каптурами. Їхні рухи були плавними, майже неприродно спокійними. Вони йшли безшумно, але їхня присутність випромінювала загрозу.

— Ви не повинні були сюди приходити, — промовив один з них, зупинившись перед Мортарієм і Анною. Його голос був холодним, як зимовий вітер.

Анна схопилася за руків’я меча, відчуваючи, як серце знову шалено б'ється в грудях.

— Ми не відступимо, — відповів Мортарій, піднімаючи свій меч. Його голос був твердим, але Анна бачила, як його очі швидко оцінили ситуацію. Вони опинилися в пастці, і тепер шансів на втечу майже не було.

Темні силуети наближалися, оточуючи їх. Анна відчула, як магія ворога тисне на неї, наче намагається проникнути в її свідомість і зламати волю. Але вона трималася. Вона знала, що тепер їхнє життя залежить від її сили духу та рішучості.

— Ти вибрав неправильно, воїне, — холодно промовив лідер темних фігур. Його рука потягнулася до пояса, де висіла дивна, довга палиця, покрита древніми рунами. Він підняв її над головою, і навколо нього завихрилася темна магія.

— Приготуйся, — прошепотів Мортарій до Анни. — Це буде нелегко.

Анна стиснула меч обома руками, і її серце заповнила рішучість. Вона знала, що попереду їх чекатиме бій, який може стати вирішальним.

Темрява затягувала простір навколо них, але Анна більше не боялася. Вона стояла поруч із Мортарієм, готова зустріти ворога віч-на-віч. І цього разу вона знала, що не здасться.

Темрява навколо ставала дедалі густішою, наче сама ніч зійшла на них раніше, ніж очікувалося. Магія, яку використовували вороги, давила на їхні тіла та розум, викликаючи втомленість і занепокоєння. Анна відчувала, як її страхи, про які вона давно намагалася забути, пробиралися в свідомість. Голос, який вона чула в лісі, знову зазвучав у її голові, нашіптуючи слова про зраду і невдачу.

— Не слухай їх, — прошепотів Мортарій, його рука на мить торкнулася її плеча, виводячи її зі стану напівзабуття.

Вона глибоко вдихнула і зосередилася. Її меч злегка тремтів у руках, але не від страху, а від очікування. Це був бій, який вона не могла дозволити собі програти.

— Готова? — тихо запитав Мортарій, його очі блищали в напівтемряві.

— Готова, — рішуче відповіла Анна.

Лідер ворогів, фігура в чорному плащі з древньою палицею в руці, зловісно посміхнувся, дивлячись на них. Його очі під каптуром були бліді, наче випалені магією. Він щось тихо шепотів, і навколо нього почала згущуватися аура темної енергії.

— Ви обрали шлях загибелі, — промовив він, і його голос лунав наче з далеких, глибоких печер. — Ваші сили марні проти тієї магії, що ми несемо.