Глава 33: Голос сумніву

Ранок у селищі був тихим і прохолодним, але всередині Анни все кипіло. Сонце тільки почало підніматися, кидаючи м'які промені на землю, коли вони з Мортарієм вийшли на вузьку стежку, яка вела далі в гори. Повітря було свіже, але в ньому вже відчувався присмак чогось невідомого — небезпеки, що наближалася.

— Ми повинні триматися в тіні, — прошепотів Мортарій, киваючи на густий ліс попереду. — Тут нас можуть спостерігати.

Анна кивнула, спостерігаючи за його рухами. Вона відчувала кожен його жест, кожне слово зростало в її свідомості, наче вони стали частиною однієї істоти, що йде до спільної мети. Вона знала, що Мортарій — її опора, але в той же час відчувала, що цей шлях змінить її назавжди.

Через кілька годин шляху їхня дорога звузилася до вузького кам'яного проходу, що зник у темному лісі. Густа рослинність здавалася майже ворожою, кожен крок супроводжувався тріском гілок і шурхотом листя. Тишу переривав лише вітер, що шепотів крізь дерева, і тінь, яка ховалася в кожному куточку.

— Ми вже близько до першої мети, — сказав Мортарій, зупиняючись і показуючи на високу гору попереду. — Там, на вершині, є руїни стародавнього храму. За легендою, це місце захищає один із ключових артефактів.

— Ти впевнений, що це той самий храм? — запитала Анна, оглядаючи гору.

— Впевнений, — коротко відповів Мортарій. — Але ми не єдині, хто шукає його.

Анна відчула, як у неї холодить спину. Їхні вороги могли вже бути поруч, і кожен неправильний рух міг обернутися для них смертю.

Вони вирушили далі, піднімаючись вгору по крутій стежці. Анна ледве встигала за Мортарієм, але не скаржилася. Її серце билося швидше, але це не було страхом — це було передчуття. Вона відчувала, що це місце приховує щось більше, ніж просто артефакт. Тут було щось древнє, щось, що спостерігало за ними.

— Зачекай, — раптово промовив Мортарій, зупиняючи її рукою. Він нахилився, прислуховуючись до шуму вдалині.

Анна також затримала дихання, прислухаючись. Спочатку їй здавалося, що це просто вітер, але потім вона почула інше — кроки, тихі й швидкі, що наближалися з іншого боку гори.

— Хтось іде, — прошепотіла вона.

Мортарій кивнув, і обидва швидко сховалися за великим каменем. Вони не могли дозволити собі зустрітися з ворогами зараз — не тут, не на цьому етапі.

Кроки ставали все голоснішими, і через кілька хвилин з-за дерев з’явилася група людей у темних плащах. Їхні обличчя були приховані під каптурами, а на грудях виднілися знаки, які Анна не впізнавала, але відчувала їхню зловісну силу.

— Орден Сутінкової Віри, — прошепотів Мортарій, стискаючи руку Анни сильніше. — Вони шукають те саме, що й ми.

Анна відчула, як її серце б'ється ще швидше. Цей орден був одним із найнебезпечніших ворогів, про яких їй розповідав Мортарій. Вони були фанатичними слугами стародавніх магій, готовими на будь-які жертви задля досягнення своєї мети.

— Ми не можемо їх зупинити зараз, — продовжив він. — Але ми можемо обігнати їх. Вони не знають, де шукати, а ми маємо карту.

Анна кивнула. Вони залишилися на місці, поки група не зникла за горизонтом, потім швидко вийшли зі схованки і продовжили підйом.

Час спливав. Сонце вже майже сідало за горизонт, коли вони нарешті досягли вершини. Перед ними відкрилися руїни древнього храму, напівзарослі мохом і деревами. Кам’яні стіни, здавалося, зберігали у собі століття мовчання, а між ними лунала тільки тиша, обтяжена тінями минулого.

— Це тут, — прошепотіла Анна, відчуваючи древню енергію, що виходила від храму.

Мортарій зупинився на мить, вивчаючи місце, а потім швидко підійшов до одного з кам’яних блоків.

— Ось воно, — сказав він, торкаючись символів, вирізьблених на камені. — Це древня мова, код доступу до артефакту. Мені потрібно кілька хвилин.

Анна стояла поруч, напружено спостерігаючи за тим, як він працює. Її погляд ковзав по навколишніх руїнах, шукаючи будь-які ознаки небезпеки. Але тиша була настільки густою, що це насторожувало ще більше.

Раптом вона відчула щось. Ледь помітне коливання повітря, наче хтось чи щось наближалося. Вона різко повернулася, і перед нею стояв силует — постать у темному плащі, із блискучими очима, що світилися в напівтемряві.

— Анно... — прошепотіло воно.

Вона миттєво відчула холодний страх, який сковував її серце.

Анна завмерла, відчуваючи, як у неї перехоплює подих. Постать перед нею здавалась чимось більше, ніж просто людиною. Її силует був примарним, туманним, а ті очі… Вони випромінювали щось неземне, моторошне, як погляд, що проникає прямо в душу. Їй здалося, що повітря навколо стало важчим, холоднішим, а серце почало битися частіше.

— Анно… — голос повторив, тихо, але з нотками спокуси та страху водночас.

Мортарій обернувся, побачивши тінь, і його очі відразу стали жорсткими. Він швидко відійшов від каменя і ступив вперед, стаючи між Анною та невідомим силуетом.

— Не підходь! — попередив він, витягуючи свій меч. Його голос був твердим, але Анна відчула, що навіть він трохи напружений.

Постать лише ледь посміхнулася — усмішка була ледь помітною на тлі темряви, але Анна її відчула, ніби ця посмішка була для неї.

— Ви вже занадто глибоко втягнулися, — голос звучав мелодійно, наче спокуса, змішана з попередженням. — Ви шукаєте те, що не належить вам, те, що може зруйнувати світ.

Анна злегка здригнулася від цих слів, але не відступила. Вона була поруч з Мортарієм, і хоча страх пронизував її, вона не могла дозволити собі відступити.

— Хто ти? — нарешті запитала вона, стискаючи руки в кулаки, намагаючись тримати голос твердим.

Силует зробив крок уперед, і тепер Анна могла краще розгледіти його. Під темним каптуром виднілося бліде обличчя, наче з тіні вирізьблене. Очі світилися майже сріблястим світлом, а губи викривила загадкова посмішка.

— Я той, хто завжди був поруч із вами, — відповіла постать. — Я спостерігаю за вашим кожним кроком. І я знаю, що ви шукаєте.